6

— Ох, Вищі… леді Кассандро… Ви просто приголомшливо красиві…

Дебі так і завмерла, притиснувши долоні до грудей.

Її очі округлилися від захоплення, ніби вона побачила перед собою не господиню, а принцесу з давньої легенди.

Я повільно повернулася до дзеркала.

На мені була сукня кольору стиглого вина.

Глибокий бордовий шовк м’якими хвилями спадав до самої підлоги, переливаючись у світлі свічок. Корсет ніжно підкреслював талію, а відкриті плечі надавали образу сміливості, якої Кассандра ніколи собі не дозволяла.

Каштанове волосся великими локонами спадало на спину й одне плече, ніби художник навмисне залишив останній штрих до завершеного портрета.

Я уважно дивилася на дівчину в дзеркалі.

Вона була неймовірно красивою.

Настільки красивою, що на мить я забула, що це не моє обличчя.

Фігура Кассандри була витонченою.

Тонка талія.

Гордовита постава.

Довга шия.

Світла, майже порцелянова шкіра.

І великі очі, у яких сьогодні вперше не було сором’язливості.

Я посміхнулася своєму відображенню.

— Гарна робота, Сашо.

Тихо прошепотіла сама собі.

І раптом ледь не засміялася.

Я сама створила цю красу.

Сама подарувала Кассандрі це обличчя.

Цю фігуру.

Ці очі.

А потім…

Сама ж сховала її за десятками скромних суконь із високими комірами.

Бо саме такою я бачила Кассандру.

Тихою.

Сором’язливою.

Такою, що воліла залишатися в тіні яскравої Аурелії.

Я сама зробила її непомітною.

І сьогодні вперше вирішила це виправити.

— Леді… — нерішуче промовила Дебі. — Ви впевнені, що хочете вдягнути саме цю сукню?

Я зустрілася з нею поглядом через дзеркало.

— А що з нею не так?

— Вона…

Дівчина ніяково опустила очі.

— Вона дуже… смілива.

Я тихо усміхнулася.

— Саме тому вона мені подобається.

Сьогодні мені була потрібна не просто гарна сукня.

Мені була потрібна броня.

Я більше не хотіла бути тією Кассандрою, яку всі знали.

Дівчиною, яку легко не помічали.

Я хотіла, щоб цього вечора кожен, хто увійде до бальної зали, хоча б на мить затримав на мені погляд.

Особливо одна людина.

Кайрон де Валькор.

Якщо я хочу змусити найнебезпечнішого чоловіка Абаросу вислухати мене…

То спочатку він має мене помітити.

А сьогодні я зроблю все, щоб це сталося.

Коли я спустилася сходами, батько вже чекав на мене внизу.

Почувши мої кроки, він підвів голову.

І завмер.

На його обличчі з’явився такий щирий подив, що я навіть несвідомо усміхнулася.

Кілька довгих секунд він просто мовчав, уважно дивлячись на мене.

Наче вперше побачив.

Наче не вірив власним очам.

Потім повільно підійшов ближче, взяв мою руку у свою й тепло усміхнувся.

— Доню…

Його голос прозвучав тихо.

Майже зворушено.

— Ти сьогодні неймовірно красива.

Я відчула, як щось усередині мене м’яко здригнулося.

Він продовжував дивитися на мене так, як дивляться лише батьки.

З гордістю.

З любов’ю.

З тим особливим захопленням, яке неможливо зіграти.

— Я дуже пишаюся тим, що ти моя донька.

У мене раптом защеміло в грудях.

Я не була готова до цих слів.

Не настільки.

У моєму справжньому житті ніхто ніколи не дивився на мене так.

Ніхто не вимовляв цих простих слів із такою ніжністю.

Я широко усміхнулася, хоча відчула, як очі починають неприємно пекти.

— Дякую… тату.

Я сама не зрозуміла, як зробила крок уперед.

Піднялася навшпиньки.

І легко поцілувала його в щоку.

Родерік завмер.

Здавалося, він навіть забув, як дихати.

Потім тихо засміявся.

Трохи розгублено.

Трохи щасливо.

Непомітним рухом витер вологу з кутиків очей і, ніби соромлячись власних емоцій, удавано прокашлявся.

— Ох… Щось я зовсім старію.

Я не стримала сміху.

— Ні.

Я міцніше стиснула його руку.

— Просто в тебе дуже сентиментальна донька.

— Це точно.

Він усміхнувся так тепло, що в мене знову защеміло серце.

— Ну що, готова?

Я перевела погляд на відчинені двері маєтку.

За ними вже вечоріло.

Попереду на під’їзній алеї чекала розкішна карета, запряжена четвіркою чорних коней. Ліхтарі м’яко освітлювали поліроване дерево, а кучер уже тримав напоготові дверцята.

Саме там, за межами цього дому, починалася моя справжня битва.

Я глибоко вдихнула.

— Звісно.

Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Бо сьогоднішній вечір був не просто балом.

Це був мій перший шанс змінити долю.

І, можливо…

Мій останній.

Батько допоміг мені сісти до карети, а потім зайняв місце навпроти.

Колеса м’яко рушили з місця.

Маєток Блекторнів повільно залишався позаду.

Я крадькома поглянула на Родеріка.

Він спокійно дивився у вікно, ніби це була звичайна поїздка.

Якщо в нього й виникли запитання, чому після падіння з коня його донька раптом захотіла відвідати бал, яким раніше зовсім не цікавилася, він не поставив жодного.

Він просто довірився мені.

І чомусь саме ця мовчазна довіра змушувала мене боятися ще більше.

Бо тепер я мала не лише врятувати себе.

Я не мала права підвести людину, яка дивилася на мене так, ніби я була всім його світом.

****

Карета плавно звернула на широку алею, освітлену сотнями магічних ліхтарів.

Я відсунула оксамитову фіранку й завмерла.

— Ого…

Попереду височів маєток родини Лоран.

Саме мер Говайну, Альдрен Лоран, сьогодні приймав у себе майже всю місцеву знать.

Триповерховий особняк із білого каменю буквально потопав у світлі. Уздовж широких сходів палали ліхтарі з блакитними магічними кристалами, а фасад прикрашали сотні живих троянд, що здіймалися аж до другого поверху, огортаючи колони немов квітковий водоспад.

Перед маєтком уже стояли десятки екіпажів.