5

Говайн було невеликим містечком.

Таким, де всі знали все про всіх.

Тут не було великих палаців чи гучних придворних інтриг. Лише кілька старовинних аристократичних родин, які поколіннями жили поруч і передавали одне одному не тільки землі та титули, а й плітки.

У Говайні новина поширювалася швидше, ніж їхали вершники.

А ця новина була такою, що про неї говорили навіть ті, хто зазвичай мовчав.

Герцог де Валькор приїде на бал.

Сам.

У Говайн.

Коли я почула це вперше, то навіть не одразу зрозуміла, що саме мене здивувало більше.

Те, що молоді леді містечка ледь не втрачали свідомість від щастя.

Чи те, що Кайрон де Валькор взагалі погодився сюди приїхати.

— Ви чули? Герцог особисто буде на балу мера.

— Кажуть, він наймогутніший маг Абаросу.

— Моя донька неодмінно має бути там.

— Та всі дівчата мають там бути.

Я слухала ці розмови й ледве стримувала посмішку.

Якби вони знали…

Якби вони знали, що цей чоловік міг проігнорувати запрошення самого короля.

Міг змусити чекати найвпливовіших людей королівства.

Міг дозволити собі порушити правила, які для інших були незаперечними.

Але чомусь він вирішив приїхати саме сюди.

У маленький Говайн.

І це мене насторожувало.

Дуже.

Бо в моїй книзі цього не було.

Я заплющила очі, намагаючись згадати кожну деталь.

Кайрон де Валькор.

Герцог.

Найсильніший маг світу Абарос.

Чоловік, про якого ходили легенди ще до того, як він з’являвся перед людьми.

Аурелія зустріла його в Елішасі.

У столиці Гувару.

Не тут.

Не в цьому містечку.

Не зараз.

До їхньої зустрічі залишалися місяці.

До моєї смерті — також.

Але тепер усе починало змінюватися.

І мені це подобалося все менше.

Я повернулася до своїх спогадів.

До книги, яку написала.

До світу, який колись існував лише на сторінках мого ноутбука.

А тепер я стояла всередині нього.

Абарос.

Світ, де магія не була казкою.

Світ, де вона була кров’ю.

Спадщиною.

Владою.

Але не тією магією, яку описують у дитячих легендах.

Давньою.

Небезпечною.

Майже забутою.

Колись саме магічні роди правили цим світом.

Ті, у чиїх жилах текла стародавня сила.

У Гуварі такими родами були королівський дім де Альшес…

І рід де Валькор.

Кровні родичі королівської сім’ї.

Рід, перед яким навіть найвпливовіші аристократи схиляли голови.

А серед усіх магів Абаросу був один чоловік, про якого говорили пошепки.

Кайрон де Валькор.

Не просто герцог.

Не просто спадкоємець древнього роду.

Легенда.

Маг, чия сила перевершувала всіх живих магів.

Чоловік, про якого матері мріяли розповідати своїм донькам.

Не тому, що він був добрим.

Не тому, що він був доступним.

А тому, що сама думка про те, що така людина може звернути на тебе увагу, здавалася неможливою.

І тепер ця неможлива людина мала приїхати в Говайн.

Я стояла біля вікна й дивилася на місто.

Маленькі вулички.

Старовинні будинки.

Звичайних людей, які навіть не уявляли, що скоро їхнє життя зміниться.

Бо в цей момент я зрозуміла одну річ.

У моїй книзі Кайрон де Валькор був чоловіком, який мав врятувати Аурелію.

Але зараз…

Він з’явився тут раніше.

Не заради неї.

Не заради сюжету.

А заради чогось іншого.

І вперше відтоді, як я опинилася в цьому світі, мене охопило справжнє передчуття.

Не страх.

Не паніка.

А відчуття, що десь у темряві хтось зробив перший хід.

І я навіть не знала, хто саме.

Але вперше за останні дні я відчула не страх.

А азарт.

Бо якщо доля вирішила зіграти зі мною свою гру…

Що ж.

Я теж вміла грати.

І саме тоді в моїй голові народився план.

Спочатку він здавався настільки божевільним, що я навіть тихо засміялася.

— Сашо… ти серйозно?

Я зупинилася посеред кімнати.

Серйозно.

А чому ні?

Що я втрачала?

У мене не було часу чекати.

Не було часу шукати ідеальний спосіб.

Через кілька місяців я мала померти.

А єдина людина, яка могла зламати силу графа Вейлмора, була герцогом де Валькором.

Кайроном де Валькором.

Мені потрібно було заручитися його підтримкою.

Тільки він мав достатньо впливу, щоб розірвати шлюбний договір із графом без наслідків для родини Блекторн.

Моя думка була настільки божевільною, що серце почало битися швидше.

Я почала ходити кімнатою.

Від вікна до дверей.

Від дверей назад.

Перебираючи в голові кожен можливий варіант.

Проблема була лише одна.

Кайрон де Валькор не був героєм, який кидався рятувати кожну дівчину в біді.

Я сама його таким створила.

Він був могутнім.

Гордним.

Небезпечним.

Люди просили його про допомогу роками, але він не ворушив навіть пальцем, якщо це не відповідало його інтересам.

Альтруїзм?

Ні.

Це слово точно не описувало Кайрона.

Допомагати мені просто тому, що я опинилася в складній ситуації?

Смішно.

Він би навіть не став слухати.

Але…

Я різко зупинилася.

А якщо…

Якщо я запропоную йому не прохання?

А угоду?

Моє серце прискорилося.

Я знала Кайрона.

Я знала, чого він хоче.

Принаймні знала того Кайрона, якого сама написала.

А якщо дати йому те, що він шукає?

Не благання.

Не сльози.

Не жіночу безпорадність.

А інформацію.

Щось, що буде важливішим за його байдужість.

— Ось воно…

Я усміхнулася.

Можливо, це була найгірша ідея в моєму житті.

Але іншої в мене не було.

Я різко відчинила двері й вибігла з кімнати.

— Леді Кассандро?

Я ледь не врізалася в Дебі, яка саме йшла коридором.

Дівчина від несподіванки ледь не випустила тацю з рук.