4

Двері до великого залу повільно відчинилися.

І в ту ж мить я зрозуміла — найважча частина тільки починається.

До цього я боялася самої правди.

Боялася усвідомлення, що моє життя вже має написаний фінал.

Але тепер переді мною стояла людина, яка мала стати причиною цього фіналу.

Граф Себастьян Вейлмор.

Мій майбутній чоловік.

Мій майбутній убивця.

Серце билося так сильно, що я ледь не подумала, що всі в залі його чують.

Дивно.

Я пережила аварію.

Прокинулася в іншому світі.

Дізналася, що я персонаж власної книги.

Але найбільше мене лякала саме ця зустріч.

Бо смерть була лише подією.

А він був людиною.

У великому залі стояв чоловік.

Високий.

Елегантний.

Небезпечно красивий.

На ньому був бездоганно пошитий темний костюм, який підкреслював його аристократичну поставу. Темне волосся, гострі риси обличчя, спокійний погляд…

Він виглядав саме так, як я колись описувала його у книзі.

Таким чоловікам читачки довіряють.

Таким чоловікам пробачають холодність, гордість і таємниці.

Бо вони вірять, що за цим ховається велике кохання.

А я знала, що за цим ховається отрута.

Але найгірше було те, що він не виглядав монстром.

Він не виглядав чоловіком, який здатен знищити людину, яка його кохає.

Він виглядав стурбованим.

Втомленим.

Чоловіком, який кілька днів не знаходив собі місця.

Коли наші погляди зустрілися, я побачила в його очах не холод.

Не байдужість.

А полегшення.

— Кассандро…

Він вимовив моє ім’я так, ніби переконувався, що я справді стою перед ним.

Я змусила себе усміхнутися.

Спокійно.

Витончено.

Так, як мала б зробити Кассандра Блекторн.

Моя героїня.

Дівчина, яку я створила.

Вона була вихованою.

Ніжною.

Стриманою.

Вона ніколи не дозволяла собі грубих слів чи різких відповідей.

А ще…

Вона була закохана у свого нареченого.

Вона дивилася на Себастьяна Вейлмора й бачила майбутнє.

Я дивилася на нього й бачила могилу.

Я зробила легкий уклін.

— Графе.

Його губи ледь помітно зігнулися в усмішці.

— Як ви почуваєтеся, життя моє?

На секунду я мало не втратила контроль.

Життя моє?

Серйозно?

Мені довелося докласти всіх зусиль, щоб не розсміятися прямо перед ним.

Ох, Себастьяне…

Який же ти майстер красивих слів.

Цікаво, ти завжди так говориш жінкам, яких плануєш використати?

Чи тільки майбутнім жертвам?

Але зовні я залишилася спокійною.

Ідеальною леді.

— Вашими молитвами, графе.

Він моргнув.

Його погляд змінився.

Ледь помітно.

Але я побачила.

Кассандра ніколи б не відповіла так.

Вона б усміхнулася.

Почервоніла.

Подякувала б за турботу.

А я…

Я знала занадто багато.

— Ви стали іншою, Кассандро.

Його слова змусили мене напружитися.

Я нахилила голову.

— Можливо, падіння з коня іноді змушує людину переосмислити деякі речі.

Він уважно подивився на мене.

Наче намагався знайти ту дівчину, яку знав раніше.

І не знаходив.

— Я боявся за вас.

Ось тут мені стало складніше.

Бо він говорив щиро.

Не схоже на гру.

Не схоже на виставу.

Я майже могла повірити йому.

Майже.

— Не хвилюйтеся, графе, — тихо сказала я. — Я ще не збираюся так легко залишати цей світ.

У його очах промайнуло здивування.

А в моїх — виклик.

Бо це була перша наша зустріч.

І він ще не знав одного.

Його наречена знала майбутнє.

А майбутнє, яке він так ретельно планував…

Щойно почало змінюватися.

І саме тоді в моїй голові народилася ідея.

Можливо, мені не потрібно бігти попереду долі.

Можливо, достатньо просто перестати бути тією Кассандрою, яку я написала.

Тією ніжною, слухняною дівчиною, яка дивилася на графа Вейлмора закоханими очима й вірила кожному його слову.

Можливо, якщо поруч із ним більше не буде покладистої нареченої, він сам захоче розірвати цей шлюб.

Зрештою, Себастьян одружувався не зі мною.

Він одружувався з образом.

З красивою, зручною дружиною, яка ніколи не поставить зайвих запитань.

А що буде, якщо замість неї він отримає мене?

Жінку, яка знає його секрети.

Жінку, яка не збирається мовчати.

Жінку, яка не збирається вмирати.

А якщо виникнуть питання…

Що ж.

Я завжди можу все списати на падіння з коня.

«Ваша світлість, вибачте, після удару головою я раптом перестала бути тією дівчиною, яку ви знали».

Звучить майже переконливо.

Майже.

— Як ви дивитеся на те, щоб прогулятися на свіжому повітрі?

Його голос вирвав мене з думок.

Я підняла погляд.

Себастьян стояв переді мною й дивився так, ніби справді хвилювався.

І це було неймовірно дратівливо.

Було б набагато простіше ненавидіти його, якби він виглядав жорстоким.

Якби в його очах не було цього занепокоєння.

Якби він поводився як чоловік, якого я знала з книги.

Але ні.

Він був люб’язним.

Спокійним.

Майже турботливим.

— Прогулянка? — перепитала я.

— Так.

Він ледь усміхнувся.

— Лікар сказав, що свіже повітря піде вам на користь. Та й… я хотів переконатися, що ви справді почуваєтеся краще.

Я ледь не пирхнула.

Ох, як красиво звучить.

Хотів переконатися.

Я підвелася.

— Звичайно, графе.

Він уважно спостерігав за мною.

Надто уважно.

І я зрозуміла, що моя маленька вистава вже почалася.

Ми вийшли до саду.

Сонячне світло розсипалося золотом на садові доріжки. Легкий вітер ворушив листя дерев, і на кілька коротких секунд усе навколо здавалося таким мирним, що я майже дозволила собі забути правду.

Майже.

Бо поруч зі мною йшов чоловік, який у моїй історії мав стати моїм катом.