3

Минуло кілька днів відтоді, як я стала Кассандрою Блекторн.

Кілька днів, протягом яких я намагалася переконати себе, що це просто дивний сон. Що мій мозок після аварії створив неймовірно реалістичну ілюзію.

Але сни не мають запаху свіжого хліба вранці.

Сни не залишають слідів від сукні на шкірі.

Сни не змушують людей дивитися на тебе з такою любов’ю, ніби ти справді є їхньою дочкою.

З кожним днем я все більше розуміла страшну правду.

Я справді опинилася тут.

У світі, який сама створила.

І найгірше було те, що я знала, чим ця історія мала закінчитися.

Моя смерть.

До неї залишалося всього кілька місяців.

Я знала, як помре Кассандра Блекторн.

Не від хвороби.

Не від нещасного випадку.

Її отруять.

Власний чоловік.

Граф Себастьян Вейлмор.

Коли я писала цю історію, його образ здавався мені просто черговим аристократом, який приховував темні таємниці.

Тепер я знала більше.

Себастьян не одружувався з Кассандрою через кохання.

Він одружився з нею через гроші.

Рід Вейлморів колись був могутнім, але за роки розкоші, азартних ігор і невдалих вкладень графський маєток опинився на межі банкрутства.

У нього залишився лише титул.

Гучне прізвище.

І величезні борги.

А в родини Блекторнів було те, чого він потребував найбільше.

Багатство.

Тому цей шлюб став ідеальною угодою.

Він отримав дружину з хорошим ім’ям і величезне придане.

Моя родина отримала чоловіка з титулом, який мав зміцнити наше становище серед аристократії.

Усі були задоволені.

Окрім одного.

Кассандри.

Бо за красивим весіллям і блиском балів ховалася правда.

У Себастьяна була інша жінка.

Леді Елеонора Рейвен.

Жінка, яку він кохав.

Жінка, з якою він хотів бути насправді.

Але Елеонора не мала ні титулу, ні грошей, ні впливової родини.

Вона не могла врятувати його рід.

Не могла закрити його борги.

Не могла дати йому те, що дала Кассандра.

Після весілля він продовжив зустрічатися з нею таємно.

А потім сталося те, чого він не передбачив.

Елеонора завагітніла.

І тоді його ідеальний план почав руйнуватися.

Бо Кассандра випадково дізналася правду.

Вона знайшла листи.

Побачила їх разом.

Почула розмову, яка не залишала жодних сумнівів.

Вона не хотіла помсти.

Вона не хотіла знищити чоловіка.

Вона просто хотіла розповісти все батькові.

Вона написала листа Родеріку Блекторну.

Листа, який міг зруйнувати графа Вейлмора.

Бо якщо батько Кассандри дізнався б правду:

шлюб можна було б анулювати;

придане довелося б повернути;

репутація Себастьяна була б знищена;

а його рід остаточно загинув би.

І тоді граф зробив єдине, що, на його думку, могло врятувати його.

Він убив свою дружину.

Повільно.

Тихо.

Так, щоб усі повірили, що молода графиня просто захворіла.

Отрута без запаху.

Без сліду.

Без шансів.

Іронія полягала в одному.

Коли я писала смерть Кассандри, я думала, що це просто необхідна подія для розвитку сюжету.

Я думала про Аурелію.

Про Кайрона.

Про велику історію кохання, яка почнеться після цієї трагедії.

Я навіть не замислювалася про саму Кассандру.

Про те, що вона відчувала.

Про те, як їй було страшно.

Про те, що вона просто хотіла бути почутою.

А тепер…

Я була не авторкою.

Я була тією, кого я прирекла.

І вперше в житті я зрозуміла:

найстрашніше в написаній долі те, що ти знаєш її наперед.

— Блін, Сашка… Що ж ти наробила?

Мій голос зірвався.

Я опустилася на край ліжка й закрила обличчя руками.

Коли я писала цю історію, я була всемогутньою.

Я вирішувала, хто житиме.

Хто помре.

Хто закохається.

Хто зрадить.

А тепер?

Тепер я була просто дівчиною в чужому тілі, яка намагалася вижити в сюжеті, який сама ж створила.

Одне діло — знати майбутнє.

І зовсім інше — спробувати його змінити.

Я почала гарячково перебирати варіанти.

Аурелія зараз у Королівській академії для шляхетних дівчат. Вона повернеться лише на моє весілля.

А це означає, що її допомоги не буде.

Мені не було до кого бігти.

Не було кому сказати: «Привіт, я авторка цієї історії, а ваш майбутній зять планує мене отруїти».

Мене б просто замкнули десь у кімнаті й викликали лікаря для душевних хвороб.

Я нервово засміялася.

— Чудовий план, Сашо. Просто геніальний.

Скасувати весілля?

Неможливо.

Шлюбний контракт уже підписаний.

У цьому світі слово аристократа, особливо, якщо це граф, важило більше, ніж моє бажання.

Я не могла просто сказати:

«Вибачте, я передумала. Мій чоловік через кілька місяців отруїть мене».

Хто мені повірить?

Ніхто.

А якщо я розповім про Елеонору?

Це вже щось.

Зрада чоловіка — достатня причина для скандалу.

Але де докази?

Листи?

Свідки?

Підтвердження?

Я — леді Кассандра Блекторн.

Не шпигунка.

Не детектив.

Не людина, яка може просто проникнути в чужий будинок і знайти докази.

Я навіть не знала, як правильно поводитися на їхніх проклятих балах, не кажучи вже про розслідування.

Я зітхнула.

А найгірше…

Найгірше було те, що я не могла сказати правду.

«Мій чоловік хоче мене вбити».

Чудово.

І що далі?

Уявляю цей діалог:

— Батьку, граф Вейлмор мене отруїть.

— Чому ти так думаєш, доню?

— Бо я колись написала книгу, де це відбувається.

Мене б не врятували.

Мене б відправили до лікаря.

Я подивилася у вікно.

Колись я думала, що знати сюжет — це перевага.

Я помилялася.

Бо найгірше прокляття — це не незнання майбутнього.

Найгірше — бачити катастрофу, яка наближається, і не мати жодного уявлення, як її зупинити.