2

Свідомість поверталася повільно.

Спершу я відчула біль.

Гострий. Пульсуючий. Такий, ніби хтось розколов мені голову навпіл.

Я тихо застогнала й заплющила очі ще сильніше.

— Господи…

Кожен удар серця віддавався у скронях.

Я ж…

Перед очима уривками спалахнули спогади.

Бар.

Іра.

Редакторка.

Яскраве світло.

Вереск гальм.

Удар.

Я різко розплющила очі.

— Ні…

Я ж померла…

Чи… ні?

Може, це була кома? Лікарня? Галюцинації після аварії?

Я спробувала підвестися, але в ту ж мить голова запаморочилася так сильно, що довелося знову впасти на подушки.

Саме тоді у двері хтось тихенько постукав.

— Леді?

Жіночий голос.

Незнайомий.

Я завмерла.

— Ви вже отямилися?

Повільно повернувши голову, я оглянула кімнату.

…І зрозуміла, що це точно не лікарня.

Наді мною висів важкий балдахін із темно-зеленої тканини, стіни були оздоблені різьбленим деревом, а крізь високе аркове вікно пробивалося м’яке ранкове світло.

Жодного монітора.

Жодної крапельниці.

Жодного запаху ліків.

Двері прочинилися, і до кімнати швидко зайшла молода жінка у довгій темній сукні з білим фартухом. Вона скидалася на служницю з історичного фільму.

Побачивши, що я не сплю, вона полегшено видихнула.

— Ох, Вищі… Леді, як ви себе почуваєте після вчорашнього падіння?

…Після чого?

Я моргнула кілька разів.

Може, струс мозку?

Може, після аварії мені все це просто ввижається?

— Ви… хто? — ледве прошепотіла я.

Мій власний голос прозвучав дивно.

Наче…

Не зовсім мій.

Жінка зблідла.

— О Вищі… Невже ви втратили пам’ять?

Вона нервово заламала руки.

— Що ж тепер буде? Що скажуть ваші рідні?

Рідні?

У мене, крім бабусі, нікого немає.

— Послухайте… — я облизала пересохлі губи. — Будь ласка, дайте мені телефон.

Потрібно подзвонити Ірі.

Вона, мабуть, уже зійшла з розуму від хвилювання.

Жінка насупила брови.

— Те… ле… фон?

Вона вимовила слово так, ніби чула його вперше.

— Пробачте… А що це таке?

Я витріщилася на неї.

— Ви зараз серйозно?

— Авжеж.

Її здивування здавалося абсолютно щирим.

— Ні в якому разі не хотіла вас образити… леді Кассандро.

У ту ж мить мене ніби пронизало блискавкою.

Кассандра.

Це ім’я…

Молодша сестра Аурелії.

Героїня моєї книги.

Серце пропустило удар.

— Ні… — прошепотіла я. — Ви помилилися.

Я насилу ковтнула.

— Моє ім’я Олександра.

Жінка дивилася на мене так, ніби перед нею лежала божевільна.

— Я… я негайно покличу вашого батька.

Вона вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

А я залишилася сидіти на ліжку, відчуваючи, як у грудях наростає справжній, тваринний страх.

Бо вперше в житті мені здалося, що найстрашніше вже сталося.

Я не знаю, скільки часу пролежала нерухомо.

Можливо, хвилину.

Можливо, годину.

Але зрештою страх переміг біль.

Я не могла просто лежати й чекати, поки хтось прийде і пояснить мені, що відбувається.

Потрібно було встати.

Це ж просто кімната.

Просто дивна кімната.

Просто дуже реалістичний сон після аварії.

Я повторювала це собі знову й знову, ніби ці слова могли повернути мені відчуття контролю.

Повільно я відкинула ковдру.

Навіть цей рух дався мені важче, ніж мав би. М’язи слухалися неохоче, тіло здавалося чужим, незвично легким і водночас слабким.

Я сперлася руками об матрац і спробувала сісти.

Світ одразу хитнувся.

— Чорт…

Я заплющила очі, чекаючи, поки нудота відступить.

Переді мною закружляли темні плями.

Ще трохи — і я знову провалилася б у безпам’ятство.

Але я втрималася.

Повільно.

Дуже повільно.

Я поставила ноги на підлогу.

Холодний камінь торкнувся босих ступень.

Камінь.

Не ламінат.

Не паркет у моїй квартирі.

Я опустила погляд.

На мені була довга біла нічна сорочка з тонкої тканини, яка більше нагадувала одяг героїні з історичного серіалу, ніж мій звичайний домашній одяг.

Серце почало битися швидше.

Ні.

Ні, це неможливо.

Я зробила кілька кроків.

Кожен був боротьбою.

Кімната повільно відкривалася переді мною.

Величезне ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям.

Важкі оксамитові завіси.

Стіни, прикрашені старовинними картинами в золотих рамах.

Камін, у якому ще жевріло вугілля.

Меблі з темного дерева, зроблені настільки майстерно, що вони більше нагадували музейні експонати.

Це не була лікарня.

Не була моя квартира.

Не було навіть місця, яке я могла б знайти у своєму світі.

Мене охопив холод.

У кутку кімнати я побачила дзеркало.

Високе.

Майже від підлоги до стелі.

Я не хотіла підходити.

Чомусь якась частина мене вже знала.

Але ноги самі понесли мене вперед.

Один крок.

Другий.

Я зупинилася перед дзеркалом.

І завмерла.

Жінка, яка дивилася на мене з відображення, була незнайомкою.

Неймовірно красивою незнайомкою.

Молоде обличчя з ідеальними рисами.

Великі світлі очі.

Довге каштанове волосся, яке спадало хвилями на плечі.

Ніжна шкіра.

Тонка шия.

Вона виглядала так, ніби зійшла зі сторінок старовинної картини.

Але це була не я.

Це не було обличчя Олександри Коваленко.

Я підняла руку.

Відображення зробило те саме.

Я торкнулася щоки.

Вона теж.

Мої пальці затремтіли.

— Ні…

Голос зірвався.

Я відступила на крок.

— Ні, ні, ні…

Я знову боляче вщипнула себе.

Потім ще раз.

І ще.

Біль був цілком справжнім.

Але незнайоме обличчя нікуди не зникало.

— Так, Сашо… Зупинись.

Я поклала долоні на холодну поверхню столика під дзеркалом і заплющила очі.