32.2

***

Онікс-1

Сана чекала біля воріт в’язниці, як інші пристойні дружини. М’яла в руках хустинку, ховала очі за великими темними окулярами, рухалася ніяково і сіпано – майже як людина. Але Сем дивився на неї і бачив не засмучену громадянку в коротесеньких шортах і зухвалій маєчці, а звичайнісіньку бляшанку.

Він не знав, чому інші цього не помічають! Хіба можна безсоромно витріщатися на тонку постать у відвертому одязі і не розуміти, що це все обман? Що тобі показують гарну обгортку, аби ти не придивлявся до вмісту? Що нахаба не плаче біля стін виправного закладу, а сміється з ідіотів, які схвально кричать їй услід?

– Швидко впорався, капітане. – Сана взяла Сема під руку, не зважаючи на мовчазний протест. – Дякую.

Він щось нерозбірливо пробурчав.

– Я серйозно. Еліанина-нелегала знайшли у моїй каюті. Якби ти не взяв вину на себе, мене заарештували б і перевірили б мою ДНК. Нікал умив би руки, і я б надовго сіла за підробку документів та крадіжку особистості. І не однієї. Сама вже не пам’ятаю всіх своїх імен.

Від цих слів, вимовлених без насмішки, Сем почувався ніяково. Еліанин – його недолік, бляшанка виконувала наказ. То чому вона мала розплачуватись за чужу дурість? Чому дякує за те, що він не вважав ласкою?

– Забудь. Еліанин – моя помилка, мені й відповідати, – сказав рівно.

– Не заперечую. – Сана махнула рукою якомусь прищавому юнаку, що покрився у відповідь рожевими плямами і, напевно, побіг відмічати цей знаменний день у календарі. – Але ти не вважаєш мене людиною.

– Тебе ні.

Вона ледь-ледь посміхнулась і коротким рухом прикликала таксофлаєр.

– Приємно усвідомлювати, що дещо в цьому світі не зміниться ніколи. То чому ти виручив кіборга? Пожалів? Не сміши!

– Котя – не кіборг.

– Що?!

Таксофлаєр завис поряд із ними, але Сем заперечливо похитав головою. По-перше, після безкінечної біганини довгими затхлими коридорами державних установ та дев’ятигодинної безглуздої бюрократичної тяганини у в’язниці йому хотілося пройтись і подихати відносно свіжим повітрям. По-друге, він сумнівався, що штрафи, накладені на злісного порушника закону Олександра Райса, залишили на банківській карті хоч щось.

– Облиш, це ж очевидно. – Сем скривився, побачивши дружелюбний вищир здорованя, який зупинився віддалік, і нагадав собі, що ця «усмішка» адресується не йому. – Так, останніх розділів свого опусу ти мені не дала, але здогадатися було нескладно. Пам’ятаєш, коли Метт уколов тобі «Оніксідрол»? Ти нібито заснула, зате з’явилася Котя. От тільки ми знаємо, що твій кіберорганізм відразу зреагував би на укол і завадив би отруті поширитися. Заблокував би капіляри, як написано в інструкціях до кіборгів. Ви ж із Міком експериментували з паралізатором «Зірниці». Твоя система навіть нервові імпульси може перервати, якщо визнає їх загрозою. Забула? Я пам’ятаю.

– Вивчав кіборгів, капітане?

– Хотів зрозуміти, з чим маю справу.

– І зрозумів?

– Безперечно.

– Як безкоштовний бонус додам, що моя система не заблокує і не перерве заряд звичайного бластера. Це як осиковий кілок: стовідсоткова гарантія.

Щодо кілка Сем не зрозумів, але й уточнювати не хотілося.

Незважаючи на початок осені, погода на Оніксі-1 видалася теплою і сонячною. Сем крокував тротуаром повз розкішні квіти, що прикрашали вулиці, і огорожі, нещадно розмальовані графіті. З бляшанкою під руку, еге ж… Але це вже не було проблемою.

– Ти пропустив багато новин, капітане. Метта засудили на п’ятнадцять років, Антес втік на Аліан, Касу дали чотири роки. А Торн помер у лікарні, так і не отямившись, – зненацька сказала Сана, порушивши мирний настрій прогулянки. – Йому пророкували гарантоване одужання, але… Кажуть, Джеділей Сін постарався.

– Через Ліліану Евгенію? Вона справді його дочка?

– Звідки мені знати? Ходять такі чутки, він їх підтримує, хоча офіційно жодної «доньки Лілі» в нього немає… Можна, звичайно, покопирсатись у його минулому, але мені це не цікаво. І, капітане… У тебе був повний текст щоденника. Останні розділи я написала вже тут, на Оніксі-1. Вони не зовсім чесні. Принаймні щодо того, що я зрозуміла, хто вбивця. Не зрозуміла, Семе. Можливо, здогадувалась, але ніколи собі в цьому не зізналася б. Торн був моєю надією. Він без перебільшення дав мені нове життя. Подарував голос і відчуття, дотики, смаки… Я бачила, що він відрізняється від інших людей, але ніколи не звинуватила б його в злочині. Він же здійснив мою мрію!

Сем різко зупинився біля куща жасмину, змусивши Сану спіткнутись і повернутися до нього.

– Тоді чому ти цим не користуєшся? – запитав з гарячковістю, якої сам від себе не очікував. – Навіщо вічно вдавати казна-що?!

– Ти ж сам сказав: я – не людина.

– Сана – не людина! Вона – вигадка. А Котя реальна! І Катя! Будь собою врешті-решт!

– Собою? – Сана дивилася на нього так жалібно, що він не міг відвести погляду. – Я – примара, Семе! Це тіло – як гарне вбрання. Я одягаю його, щоб вийти в люди, коли самотність стає зовсім нестерпною. Воно – не я!