31.2

***

Онікс-1

Міра сиділа в крихітній каюті економ-класу на «Арлекіні» (пасажирському лайнері, що курсував між Оніксом-1 та Рорайною), куталася в улюблений пухнастий халат і гризла останню шоколадку. До відльоту залишалося зовсім недовго. Ще трохи – і величезний зореліт попрямує у далеку систему, відому на весь світ своїми освітніми закладами.

Міра не сумувала за залишеними у космопорту батьком та братом. В епоху галанета нема сенсу тужити за людьми, яких можна побачити у будь-який час дня чи ночі. А, може, річ у тім, що розлука тривала годин зо три, не більше?

Чи в тім, що Міру переслідували інші зовсім не веселі думки?

Вона перечитувала електронну пошту і розуміла, що нудьгу не розвіє навіть ящик шоколаду. Вибір завжди непростий, особливо той, від якого залежить майбутнє і який залишає в душі важкий слід.

Астін обіцяв вийти з сімейної справи і присягався у вічному коханні. Медичний університет Рорайни запропонував стипендію. Джеділей Сін заявив, що Міранель Вовк має присвятити своє життя його синові і навіть не думати про дурниці на кшталт кар’єри та ліцензії.

Міра розізлилась і обрала навчання, тому що не збиралася зважати на думку Старого Сіна. І тому що на фотографіях Астіна в Галабуці часом з’являлась інша дівчина – блондинка з ляльковим личком і фігурою моделі… До того ж батько начебто не хотів відпускати улюблену доню на чужу планету, та й Леві бурмотіла якісь співчутливі слова.

Міра вчинила по-своєму, і лише опинившись на борту великого міжпланетного лайнера, запідозрила, що її провели.

Батько давно мріяв, щоб вона стала лікаркою. Джеділею Сіну не потрібна безрідна, неосвічена, бідна невістка. Астін не покинув би сім’ю заради подруги дитинства.

Вони всі зрадники! Зіграли на її прагненні незалежності і відправили вчитися на Рорайну! Вчитися, тьху! Кому це взагалі потрібно? Сучасні люди здобувають освіту через галанет!

Міра жбурнула подушку в стіну й підхопилась із твердим наміром зв’язатися з ошуканцями і домогтися правди. Але освітлення спалахнуло яскравіше, прозвучало попередження про відліт, почався зворотний відлік…

Зі злості вона навіть виконала інструкції і пристебнулася до ліжка. А коли капітан привітав пасажирів із успішним злетом і побажав щасливої дороги, сваритися перехотілось.

Міра уявила інші варіанти своєї долі, і вони їй не сподобалися.

Залишитися з батьком та Міком? Непогано, але все псували аж два «але». Перше: тиха Леві, в яку серйозно вклепався батько, зникла б із його життя, прикриваючись смішними причинами на кшталт «я ж не подобаюсь Мірі» або «це незручно». Друга: Міра сама померла б від нудьги.

Скоритися Джеділею Сіну і стати частиною його сім’ї? Нізащо! Роль покірної тіні не для Міри.

Втекти з Астіном на край світу? Чесно кажучи, щодо цього особливих заперечень Міра не мала. До безгрошів’я вона звикла, труднощами її не здивуєш… Та тільки Астіна надовго не вистачить. Негаразди він бачив лише у фільмах, про виживання в нетрях мав досить розпливчасті уявлення. І взагалі, він був занадто дорогий для неї, щоб прирікати його на долю втікача.

«Це все на краще», – Міра вирішила радіти стипендії і не думати про нездійсненне.

Багато хто пів життя віддав би за таку можливість! Нема чого скаржитись. Одного разу вона ще гідно оцінить свій вибір.

Пролунав дзвінок у двері.

Міра роздратовано тупнула ногою і крикнула, що нічого не замовляла. Вартість її квитка включала проживання та автомат кормосумішей, знайомих вона не чекала з тієї простої причини, що нікого на «Арлекіні» не знала, прибиральників у цьому секторі не було.

– Хто там?!

Жодної відповіді.

Міра знизала плечима, та все ж відчинила двері.

– О Боже! – ахнула, не вірячи своїм очам.

За порогом стояв він.

Мрія будь-якої дівчини!

Гордий і незалежний, з поставою наслідного принца і шаленими очима розпусного пірата, прекрасний, дикий і страшенно худий!

– Шустрику! Це неможливо! – Міра підхопила його на руки, погладила довгу м’яку шерсть. – Я так за тобою скучила! Звідки ти взявся? Чому тебе так погано годували?

– Кхе-кхе, – пролунало поруч.

Вона й не подивилася в той бік. Стиснула кей-кота міцніше і шмигнула назад у каюту, подумки перерозподіляючи свої фінанси і згадуючи, скільки коштують котлети. Здається, від шоколаду доведеться відмовитись, але це було такою малою платою за повернення улюбленця!

– Кхе-кхе! – прозвучало голосніше і наполегливіше.

Міра кинула короткий погляд на стулки дверей, що вже змикались.

– Астіне? – прошепотіла недовірливо.

Світловолосий хлопець у футболці з принтом Медичного університету Рорайни та вицвілих джинсах трохи збентежено усміхнувся:

– Дякую, що помітила. Не запросиш до себе?

Двері зачинились, і довелося чекати, поки вони відчиняться знову.