Розділ 31.1. Кожен заслуговує на шанс. Не кожний його помічає

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Раніше, будучи примарою, я часто замислювалася про те, як жила б, повернувшись у людську форму. Виходило, що документи та гроші – головне, про що треба подбати.

Я й подбала. На моїх електронних рахунках накопичилася пристойна сума, половина якої пішла на створення ідентифікаційної картки. Абсолютно легальної, між іншим! На Оніксі все, за що платиш державі втридорога, стає законним автоматично.

А, може, даремно я намовляю на систему… Як варіант, моя нова пика настільки сподобалася чиновнику, який мав зі мною справу, що він заплющив очі на явні дивацтва.

Хай там як, а мене не заарештували за підробку. Здерли величезний штраф і замінили документи зразка «найвідсталіша планета Галактики, використовуємо папір і чорнило, із захисту – тільки слово честі і чийсь розмитий підпис», куплені в галанеті за безцінь, на типову ідентифікаційну картку.

Тепер мене звали Коте Ріна – уродженка Імодаліса (настільки віддаленої та безперспективної планети, що галанет пророкував її швидке запустіння), вік – вісімнадцять років (згідно з легендою, покинула я Батьківщину неповнолітньою, не встигнувши оформити нормальні документи), сирота, освіти немає, ліцензій, ясна річ, теж. Звідки у такої особи електронні гроші, чиновників не цікавило.

І чудово!

Я влилася в суспільство, розраховуючи причаїтися на деякий час і покинути систему за будь-якого зручного випадку. Мої біометричні дані було занесено до онікської бази. Торн міг запросто знайти мене, і ця зустріч не обіцяла нічого доброго.

Він створив тіло, що стало моїм, не заради нещасного самотнього привида. Його вабило наукове визнання, а не благодійність. Торн збирався продемонструвати світові, що можливості кіберпротезування безмежні, якщо у пацієнта зберігається хоч слабка мозкова активність.

Незважаючи на оптимізм Дхарі Іля, я чудово розуміла: нове тіло і я – це аж ніяк не клон та псі-форма еліанина. Щоправда, Торн запевняв: є висока ймовірність того, що років за п’ять-десять ми «зростемося». Головне – не вискакувати з кіборга. Ніколи.

Клянусь, я старалася! Це як сідати на дієту з понеділка, з першого числа, з Нового року, з весни… Я постійно зривалась, і одного разу раптом подумала: «А воно мені взагалі треба?».

Правда в тім, що я почала сприймати свою двоїсту природу як належне і серед моїх скарг на буття вона пленталася десь у хвості.

Торна це не влаштовувало. Він учений, для нього незакінчений експеримент гірший за невдалий.

Не хочу брехати: з погляду науки і медицини це була багатообіцяюча справа. Я не мала втікати… Можливо, як піддослідна миша я б принесла користь людям.

Можливо.

Але я втомилася від такого життя. А ще мене лякав Торн. Він ніби не розрізняв добра та зла. Для нього існувала мета – і те, що заважало її досягти.

Я знала, що одного разу він побачить заваду в мені. Як у Ліліані Евгенії… Як у всьому Дослідницькому центрі!

І я пішла.

Мене не мучило каяття – лише трохи щодо людей, яким експерименти Торна допомогли б стати на ноги. Я вважала, що ми з професором нічого одне одному не винні.

А його злочини… Я розуміла, що не доведу причетність Торна до вбивства і вибуху. Та й, чесно кажучи, тоді мене значно більше мордувала «Селестина», а смерті в Дослідницькому центрі здавалися давніми і певною мірою нереальними.

В останній день осені я зважилася на остаточну втечу. Вийшла з підпілля, знайшла невелику космомаршрутку з тих, які ходять не за розкладом, домовилася, що зареєструюсь перед самим відльотом. Завдаток залишила – на слово у цих краях не вірили навіть рідній матері. Змінила місце проживання і просиділа півтора тижні, не використовуючи ніде свої електронні дані.

Потім настав час від’їзду.

Я вдяглась якомога непомітніше. Мішкуваті джинси, сіра куртка, звичайні чорно-білі кеди, насунута на очі кепка… Я не відрізнялася від середньостатистичних мешканців робочого району і нічим не виділялася з натовпу, але люди постійно оглядалися мені вслід.

Це нервувало. Каті-студентці зрідка сигналили автомобілі, привида-Котю ніхто не помічав у буквальному сенсі слова, а ось створена Торном версія мене приковувала увагу незнайомців як за помахом чарівної палички.

Я іноді довго розглядала себе в дзеркалі і на фотографіях, не розуміючи, чому люди постійно витріщаються на мене.

Вибираючи на фабриці кіборгів тіло, що стало основою для експериментів Торна (він казав, у бляшанок процесор управляє непридатним для мислення мозком, а в моєму випадку мозком керувала я, тобто моя «мозкова активність», тоді як процесор був допоміжним елементом, що об’єднував нас воєдино), я шукала хоч трохи схожу на себе фізіономію.

На жаль, побутова кіберіндустрія не визнавала понять «миленька» і «симпатична». Всі кіборги жіночої статі (точніше, тіла для майбутніх кіборгів) зовні були як супермоделі в п’ятому поколінні, і мені довелося змиритись. Але на вулицях Онікса я часто бачила зовні привабливих людей, і ніхто з них не спричиняв того хворобливого ажіотажу, що супроводжував кожен мій вихід у юрбу.

Я майже досягла космопорту, коли помітила на публічних екранах рекламу нової моделі кіборгів. Посміхнулась, побачивши знайомі обличчя, подумала, що якщо якомусь розумнику спаде на думку порівняти біометричні бази даних кіборгів і людей, на нього чекає сюрприз, і продовжила свій шлях.