Розділ 30.1. Правда важлива. Брехня корисніша

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Я покинула «Селестину» разом із Родасом Торном. Він поводився як завжди. Спокійно ходив повз проломлену зону ліфтів, без тіні страху дивився на потерпілих, перед камерами і репортерами демонстрував стриману скорботу.

Емоцій, що вирували на круїзному лайнері, для нього наче не існувало. Навіть Дхарі Іль приділив трагедії більше уваги, ніж професор Торн.

– То ми домовилися? – Ось єдине, що його хвилювало.

Я й хотіла б відступити… Дуже хотіла! Я мала шукати правду. Я була зовсім близько!

Точніше, я знала, хто вбивця. Те, що коїлося на лайнері, змусило всі частини загадки скластися в одне ціле.

«Елементарно, Ватсоне», – вперто лізло в голову.

Я прогледіла найважливіший мотив. Він усе пояснював – і лякав до нестями, бо досі я уявляла смерть професорки Евгенії зовсім по-іншому.

Але…

Доказів провини тієї людини не було. Лиходій подбав про кожну дрібницю. Я могла викрити махінації Антеса і навіть звинуватити Метта у вбивстві працівниці Зет-508, проте смерть Ліліани Евгенії не мала жодних матеріальних слідів.

І я погодилась на угоду.

Починаючи свої пошуки, я збиралася вимагати від злочинця послугу, але дізналася, що повернути мені людську подобу (або мене додому, нехай і в примарному стані) не в змозі ніхто. Потім хотіла справедливості для Даніала Каса, проте він був мертвий (про його втечу з лайнера медіа оголосили пізніше). Тепер у мене не залишилося причин боротися. Тим паче, вбивця точно уникнув би покарання.

Ні, я не перебільшую. Той, хто холоднокровно задушив Ліліану Евгенію і прирік Каса на роки ув’язнення, був умілим маніпулятором і мав шляхи відступу. Навіть якби припекло, він покинув би систему Онікса, та й усе.

Чи коштувало це шансу на стерпне існування, яке обіцяв Торн?

Навряд чи. Але тоді я так сильно звинувачувала себе за те, що трапилося на «Селестині», що не могла розумно оцінювати ситуацію. Здавалось, я проклята навіки. Жодна добра справа не повернула б загиблих людей. І який сенс смикатися далі? Я вже ступила на сумнівну стежку зради. Треба йти до кінця.

На жаль, привиди не мають телефону довіри. Впевнена, коротка розмова допомогла б мені уникнути багатьох дурниць. Але…

Я приєдналася до Торна. Через мій нестабільний душевний стан він легко керував мною. Як, зрештою, й іншими людьми.

Смішно, чесне слово… Торн обіцяв допомогу, але знову зробив із мене піддослідного кролика. Я повірила брехливим словам і не підозрювала про каверзу доти, доки не стала товаром. Лиш у науковому сенсі, проте це втішало мало.

Я втекла. Подбала про те, щоб Торну не захотілося мене шукати, і покинула його дім. Як? Використала Вероніку Торн. Їй моя присутність дуже не подобалася.

О, ледь не забула. Торн дотримався своєї початкової обіцянки і справді зробив із мене «живу істоту».

Я сподівалася, що на цьому його експерименти закінчаться, бо краще не стало. Принаймні до зустрічі з Товстуном Ніком, який не бачив різниці між привидом, інопланетянином чи людиною.

***

/Онікс-12/

Репортери прибули раніше за поліцію. Яскраво розфарбовані флаєри опускалися куди не глянь: на воду, на чагарник, поміж дерев, один унікум навіть націлився на поки висунутий трап і булькнув у озеро.

– «Заро», розпізнавай усі написи, – наказав Сем. – І стеж за радаром. Чи є щось військове?

У рубці панував безлад. Тут зібралися всі, окрім замкненого Матіаса. Мік і Міра, Арістей, Леві, Даніал Кас… Навіть заспана Сана завітала – схоже, шум десятків двигунів вигнав її з ліжка.

– «Заро», інформацію! – гаркнув Сем.

Наче від крику комп’ютер запрацював би швидше…

Поліція і спецпризначенці з’явилися в полі зору на кілька секунд раніше, ніж система доповіла про їхнє наближення.

– «Галактичний вісник», «Голос Онікса», «Молода Рорайна», «Поділися своїм життям», «Імтирнініт», «Друг Всесвіту», «Теорія Мебіса»… – почала перераховувати Сана найпомітніші назви, що красувалися на флаєрах. – «Імтирнініт» – це щось аліанське?

– Еліанське, – підказав Сем, невідривно стежачи за ілюмінатором. – «Зелені чоловічки» теж тут, хоча в системі Онікса їм не раді. Сумніваюсь, що їхня поява входила в плани Антеса та компанії.

– Думаєш, Котя?..

– Впевнений. Вона добре постаралася. Спочатку записала одкровення Метта на його планшет, а потім супроводжувала їх із Антесом до місця, де був галанет, і розіслала файл на головні канали новин.

Сана ледь помітно скривилася:

– Не переоцінюй можливості примари, капітане. Вона не змогла б взаємодіяти з планшетом, поки хтось його не включив би. Ну а цей «хтось» не дозволив би їй ввести десятки електронних адрес. Для такої роботи потрібен час і не потрібні свідки.

– Якщо тільки електронні адреси не було введено наперед, – гнув своє Сем. – Метт сам планував трохи пізніше влаштувати галас у медіа. Я вже розповідав, що він страшенно нервувався через той планшет. Напевно, не хотів, щоб ми завчасно здогадалися про його наміри. Нам треба було змиритись і не протестувати… Ми повірили б, що «Каселону» чекає мирне життя на природі, і почали б облаштовуватися на радість репортерам. Метт готував масштабну провокацію, а Котя використала його напрацювання, щоб оприлюднити вчорашній запис. Їй потрібно було лише налаштувати автоматичне розсилання. Виявивши мережу, програма сама відправила інформацію в галанет.