29.2

Райс запитав, чи склали список заручників, і, отримавши негативну відповідь, попрямував у рубку. Вибух пошкодив автоматику, зореліт перейшов на ручне управління… Потім репортери охрестили це подвигом, трохи згодом – дивом, ще пізніше – нечуваним везінням. Ніхто не казав, що пілот звичайних транспортників та космомаршруток надривався як проклятий, щоб повернути контроль над лайнером і вирівняти курс. Дякували долі, а не якомусь Олександру Райсу.

Та врешті і йому сповна дісталося уваги. Ніхто не побажав би собі такої слави…

Кілька годин стояло затишшя. Люди не розуміли, чому загарбники нічого не роблять. Терористи могли витребувати рятувальну шлюпку і розчинитися в безкінечності космосу, а натомість просто тягнули час!

Наближався Онікс-1. Звістка про те, що відбувається на борту, досягла поліції, з хвилини на хвилину очікувалося прибуття спецслужб.

Щось назрівало… Всі це відчували і тремтіли від жаху!

Незабаром Мак і Кореш’я покинули ресторан, прикриваючись заручниками: невідомою мені повненькою дівчиною з довгим темним волоссям і… Вандою. Тією самою Вандою, що фліртувала з Іліасом Меттом. Наскільки далеко зайшли їхні ігри? Це була не моя справа, але я знала: якщо з нею щось трапиться, Метт не литиме сльози.

Бандити попрямували до вцілілих пасажирських ліфтів і попередили, що вб’ють заручників, якщо ліфт зупиниться.

Ми спостерігали за ними через камери. Ми – це я, Олександр Райс, помічник уже покійного капітана та двоє молодих чоловіків, посади яких мене не цікавили.

– Збираються тікати? – Помічник капітана перемикав камери, стежачи за пересуванням злочинців. – Який сенс? Спецназ близько, їм не вдасться вислизнути.

– Спецназ уже тут, – доповів хтось. – Вони оточили лайнер і пришвартовуються. Ще багато репортерів та військових. Цим нелюдям не втекти!

Мак і Кореш’я зайшли у ліфт. Заволали, перекрикуючи ридання дівчат, щоб їм не сміли перешкоджати, і зникли за стулками, що тихо зімкнулися.

– Вони натраплять якраз на спецпризначенців, – прокоментував цей маневр помічник капітана.

Йому ніхто не відповів. Безіменні хлопці з екіпажу «Селестини» полегшено видихнули, а Райс…

Я злякалася, коли глянула на нього.

Його трясло. Він ледве втримував руки на панелі керування. Тремтів наче від пропасниці і не моргав, дивлячись на екран.

– Не вона… Не… Не… Це підсвідомість… Це брехня… Підміна образів… Нас учили… Попереджали…

– От лайно! – вигукнув помічник капітана, не звертаючи уваги на бурмотіння Райса. – Дивіться, ліфт іде вниз! Це ж абсурд! Рятувальні шлюпки стоять у верхніх відсіках, подалі від… зачекайте! Їм же потрібен…

Райс, як механічна лялька, тицьнув пальцем у кнопку, блокуючи ліфт.

– …реактор! Машинне відділення! Вони не втікають, а хочуть рознести все до біса разом із собою!

То була правда. Мак і Кореш’я дочекалися, поки до «Селестини» наблизиться безліч народу, і натиснули кнопку головного детонатора. Він чомусь не спрацював, і їм довелося імпровізувати на ходу.

Про це пізніше розповідали заручники з ресторану та заарештовані спільники, а тоді…

– Що ви робите?! Вони вб’ють тих дівчат! – кричав помічник капітана, забувши, що щойно сам пророкував лайнеру загибель.

Двері ліфта відчинилися. Два швидкі спалахи, два розпростерті тіла на підлозі – і Мак приставив бластер до своєї голови. Він почав вигукувати якесь гасло, але його збив із ніг Іліас Метт, і натовп ніби збожеволів.

До моменту, коли туди дісталися спецпризначенці, обох нападників буквально розірвали на шматки. У цьому звинуватили кіборгів із особистої обслуги багатих пасажирів, проте я не бачила серед людей жодної бляшанки.

Потім були нескінченні слідчі експерименти та експертизи. Поліція довела, що сигналу детонатора заважали рорайнські музичні фонтани, басейни на п’ятнадцятому поверсі сектора А та якась ігрова зона на чотирнадцятому, судячи із засекреченості – еліанського походження.

Ліфт зупинився на шістнадцятому.

Секунда зволікання – і загинули б тисячі людей.

На місці Райса я вчинила б так само.

Не кожен здатен прийняти важке рішення і пережити наслідки. Він зробив те, що мав, і зламався. Почав пити, уникати людей, лізти у бійки… Це й урятувало його від повного краху.

Репортерам швидко набридла історія про героя. Люди готові без кінця смакувати гидоти, тому з’явився «душогуб Райс» – той, хто холоднокровно віддав на забій свою невірну дружину. Ванду, еге ж. Ту саму Ванду. Райсу більше не співчували, хоча зазвичай і виправдовували його з такою-от зверхньою поблажливістю. Про другу загиблу дівчину ЗМІ майже не згадували.

З безпросвітного пияцтва Райса витяг Нікал Лютик – дрібний мафіозі, якому після вибуху він затискав роздерту стегнову артерію. Думаю, того дня Нікал бачив те саме, що і я, – безкінечну любов до Ванди і горе від її втрати, що розривало серце. Він не повірив у маячню репортерів. Я запам’ятала його як людину, що не підкоряється волі натовпу. Райс, як на мене, взагалі не пам’ятав Нікала на «Селестині».