Розділ 29.1. Розрахунок. Головне – не продешевити

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Їх звали Сайр Мак та Тіматін Кореш’я. Більшу частину свого життя вони займалися тим, що вигадували способи знищення максимальної кількості людей з мінімальними зусиллями та витратами. Чи рухала ними якась збочена ідея, чи вони були звичайними садистами, я не знала. Тобто згодом у ЗМІ озвучили їхні діагнози, причому різні, але ні підтвердити це, ні спростувати злочинці не могли. Їх лінчували. Вони навіки залишилися у метеоритній хмарі між Оніксом-2 та Оніксом-1.

Втім, не треба забігати наперед. Так, убивці загинули… Проте сім годин, що вони провели на волі, не забуде жоден пасажир того фатального рейсу «Селестини».

Мак і Кореш’я увійшли до ресторану сектора А рівно об одинадцятій ранку, витративши на шлях від службових приміщень аж пів години. Костюм охоронця сидів на Маку чудово, а от горло його напарника стискала тісна краватка, та й закороткі штанини стилю не додавали. Але пасажири першого класу кричали від страху, і навряд чи для них мав значення чийсь одяг.

Об одинадцятій нуль дві я зуміла привернути увагу служби безпеки лайнера. Об одинадцятій нуль три охорона з ресторану підтвердила: те, що відбувається, – не дурний розіграш. Об одинадцятій нуль чотири обидва охоронці, що пропонували нападникам здатись і обіцяли їм підтримку у суді, отримали по заряду бластера в голову.

Потім було багато крові і тортур. До злочинців приєдналися троє спільників, що не встигли взяти участь в організації втечі. Вони вміли доводити серйозність намірів…

По-справжньому вміли.

З ними вели переговори. Їм обіцяли все підряд, а тим часом люди зі служби безпеки зайняли сектор А і спробували атакувати ресторан.

Вибух зупинив половину ліфтів і вбив або поранив десятки пасажирів, яких саме евакуювали з проблемної зони.

Через тиждень поліція заявила, що влаштували це дружки Мака та Кореш’ї – радикально налаштована організація «Надчистий Онікс», що нібито боролася проти співпраці з ксеносами, іноземцями, іновірцями, багатіями, політиками… З усім світом, наскільки я зрозуміла.

Вони добре спланували акцію залякування.

Власне, не одну.

І знищення лайнера як фінальний штрих.

Адже суть не в смерті, а в страху… Камери «Селестини» ніхто не вимикав, пасажири самі знімали відео і розсилали у соціальні мережі.

Заряди надпотужної вибухівки було сховано у ключових місцях корабля. Втікачам (точніше, смертникам, що чекали на борту, але Мак і Кореш’я швидко перехопили ініціативу і вписали свої імена у список всесвітньо відомого гною) треба було лише натиснути кнопку детонатора.

Так, згодом усе стало простим і зрозумілим…

Але тоді, серед кривавих шматків, розкиданих у залах і коридорах, навіть я повірила, що злочинці – злі генії, здатні вмить знищити «Селестину» і три тисячі її пасажирів.

Як з’ясувалося, вони справді могли це зробити.

З’ясувалося пізніше – після того, як капітан обміняв себе на захоплених у ресторані дітей. Серед них був і його син. Той хлопчик рвався до мами, що залишилася в полоні, і його повели геть від ресторану, обіцяючи «пустити за кермо».

Цю дитину знала вся команда. Малий часто бував у рубці. Ніхто не міг припустити, що на нього причеплять мікробомбу. Все сталося дуже швидко! Шокованих людей вели інстинкти, а не інструкції.

Крихітного пристрою вистачило, щоб уразити багатьох членів екіпажу і пошкодити панель управління.

Втім, про трагедію, що розігралася на кілька поверхів вище, я почула з вуст репортерів за кілька тижнів. А тоді… Я зневажала себе за слабкість. За те, що могла підійти до злочинців, але не могла нічого зробити! Якби мені дали хоч краплину матеріальності, стільки людей залишилися б живими!

А якби я не зрадила Даніала Каса, Мак і Кореш’я гнили б у в’язниці вічно…

Тобто не гнили б. Їхні спільники все одно влаштували б давно і старанно спланований теракт. Але легше від цього не ставало, чорт забирай!

Плач і крики назавжди в’їлися в пам’ять. Я стояла там, у центрі подій, марна і жалюгідна, винна і в бійні, і у своєму безглуздому існуванні. Люди гинули від ран, медики не встигали приділити увагу всім, а я… Я могла б рятувати життя, але мої руки проходили крізь оточуючих!

Якоїсь миті я побачила його. Як і раніше, він дивним чином виділявся з юрби, хоча у зовнішності цього пасажира не було нічого примітного.

Олександр Райс шукав свою дружину. Затискав розірвані артерії, притримував розрізані уламками скла животи, майстрував із підручних матеріалів шини – і шукав її, не зупиняючись ні на мить.

Він здавався несправжнім. Серед болю і страху він поводився на диво стримано. Не робив зайвих рухів, не панікував, не здригався, коли з ресторану долинали постріли.

Допомагав і шукав.

Я подумала, що в нього зовсім нема почуттів. Він нагадував кіборга, який отримав наказ. А потім упіймала його погляд, і стало соромно до глибини душі.

Цей чоловік страждав так сильно, що мені й уявити складно. Він розривався між громадянським обов’язком і бажанням відшукати дружину. Райс божеволів від розпачу, але допомагав тим, хто стікав кров’ю поруч із ним, і виводив з місця вибуху тих, хто метався в паніці, завдаючи пораненим ще більше ушкоджень.