27.2

***

«Каселона»

Міра перебирала пакетики з фарбою для волосся і хмурилася. Двох не вистачало: світло-помаранчевого і ніжно-зеленого. Не те щоб вона збиралася використовувати їх прямо зараз, але присутність на борту злодюжки не сприяла гарному настрою. Тим паче, деякі підозри з’явилися давно. Особливо після того, як із речей зникли хутряна куртка, шкіряні штани та великі сережки.

– Міку! – Міра вирішила, що замовчування проблему не вирішить, і грюкнула кулаком у двері сусідньої каюти. – Краще відчини по-доброму!

– Я зайнятий!

– Покликати батька? Чи домовимося?

Хвилина мовчання – і брат прийняв правильне рішення.

– Як здогадалася? – запитав похмуро, впускаючи Міру в свій барліг.

– Думаєш, ти один до такого додумався? Колись я… О! – Їй на очі потрапив справжнісінький витвір мистецтва, на який Мік не пошкодував ні часу, ні сил, ні фантазії. – Ого! Нічого собі! Як живий! І… Ану стій! – Міра схопила брата за плече, не дозволяючи сховатись у тінь. – Що в тебе з обличчям? Антес постарався?

Мік відвернувся, ховаючи розквашені губи і синяк, що наливався на вилиці.

– Бочка, – пробурмотів похмуро. – У трюмі з-за всієї цієї землі та зелені слизько, от я й гепнувся, доки бочку витягав. – Щоки зрадницьки почервоніли від думки про те, що хтось міг це побачити. – Зате приманка он яка!

– Моя куртка коштувала батькові пів зарплати, – невдоволено нагадала Міра. – Хоча… Після фарбування вона мені ще більше подобається. – Її впевнена рука погладила довге хутро, змушуючи його блищати й переливатись. – Але якщо ти натягнув куртку на брудне іржаве залізо… – у голос сама собою прокралась загроза.

– Спочатку я обмотав бочку целофаном, – обурився Мік. – А штани можеш забирати, вони не підходять для ніжок стільця, до того ж їх однаково не видно. Ха, як продамо відзнятий матеріал – купиш сотню таких! Гігантський лайс – це ж сенсація! Допоможеш витягти приманку на берег? – попрохав після короткої напруженої паузи, бачачи, що сестра прагне долучитися до забави.

– Корабель на замку, довбню! – Про це Міра пам’ятала, бо сама не змогла потрапити назовні, хоч і вмовляла «Зару» як могла.

– Але незабаром відчиниться! – з палким ентузіазмом заперечив Мік. – Будь людиною, візьми у вантажному відсіку гравідиск, добре? Поставимо цю штуку на нього. Мережа «Каселони» має діставати до берега, тож спину рвати не доведеться.

– Самому ліньки?

– Там слизько, а ти… Хм, стійкіша.

Ну й придурок! Не дивно, що реальних друзів у нього нема. З такими навичками спілкування комфортно жити хіба що на тутешньому болоті.

– Тобто сміливіша? – підморгнула Міра. – Гаразд, не бійся. Чекай біля шлюзу, я тут впораюся сама. Камеру не забудь! І якщо хтось запитає, що ми робимо…

– Проводимо важливий експеримент, щоб мати певний науковий доробок як передумову для отримання підвищеної стипендії.

– Думки читаєш, братику. Все, йди.

Мірі здавалося, що вона витратила на збори не більше п’ятнадцяти хвилин, але сонця опускалися надто швидко. На той час, як вони з Міком зустрілися, вже розлилися сутінки.

– Їх довго немає… А раптом там щось сталося?

Брат уважно оглянув гравідиск із імітацією лайса (характерне забарвлення вдалося на диво схожим) і кинув погляд на годинник.

– Угум, – поправив пришиті до куртки сережки, що мали зійти за очі, – щось мені все це не подобається… – Гравідиск похитнувся, і Мік нахилився, щоб глянути на панель управління. – Подивися сюди, їм же наче дерева пиляли. Стільки зазублин… Пульт у тебе? Пропоную спочатку переві… Ой!

Шлюз відчинився. Всередину влетів Матіас Антес, заляпаний брудом по саму маківку, причому створювалося враження, що його буквально шпурнули через високий поріг. Слідом за Антесом, спотикаючись, застрибнув не менш брудний Райс. Сана забарилася біля трапа, озираючись.

Від несподіванки Міра впустила пульт. Він упав кнопками вниз – під ноги Матіаса, що не проминув наступити на пластикову коробочку і побажав усім здохнути. Перш ніж зламатися, якась кнопка встигла натиснутися.

Гравідиск крутнувся на місці, скидаючи приманку і б’ючи Міка під коліна. Вищерблений від недбалого використання край підчепив сорочку хлопця і потягнув його до виходу, як ляльку.

– «Заро», зовнішній шлюз. – Райс уже підштовхував Антеса до сходів і не бачив, що відбувається за спиною. – Зачиняй!

– Не закривай! – крикнула Міра, хапаючи Міка за одяг.

Точніше, намагаючись ухопити. Пальці стиснули порожнечу.

Гравідиск набрав швидкість і разом із Міком вилетів назовні.

Стулки з гуркотом зімкнулися, ледь не залишивши без рук Сану, що смикнулася за ними.

– Відчини! – Міра кинулася на гладкі пластини металу і стукнула в них кулаками. – Він же втопиться!

– «Заро», відкрий зовнішній шлюз. – Сана не марнувала часу.

Наче знущаючись, стулки почали повільно роз’їжджатися.