Розділ 27.1. Помилки, звершення… І їхня ціна

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Я зустріла його біля басейну. Він розгублено озирався, тримаючи в обох руках коктейлі з парасолькою, і, здавалося, когось шукав.

Щось змусило придивитися до нього уважніше. Можливо, те, що цей чоловік зовсім не вписувався в типову публіку «Селестини»?

Він був вищий за мене, але довгов’язим його не назвали б. Смаглявий від природи, широкоплечий, з відкритим привітним обличчям і доброзичливою усмішкою… Приблизно такий вигляд мав герой дівочих мрій юної студентки Катрусі. Він ловив браконьєрів, рятував поранених тварин, позбавляв світ епідемій, а у вільний час допомагав поліції розкривати безнадійні справи. Герой, а не чоловік біля басейну. Про нього я нічого не знала, крім імені та професії.

«Олександр Райс, пілот категорії Ель», – запевняв його бейдж.

«Ель» – пасажирські зорельоти, але я сумнівалася, що Райс водить транспорт на кшталт «Селестини». Йому бракувало пихатості й лиску – обов’язкових атрибутів більш-менш значущих посад у системі Онікса. Олександр Райс був простим. Настільки простим, що це виділяло його з натовпу сильніше, ніж веселковий ірокез і вдягнені задом наперед стрінги його сусіда.

Чи я, провівши роки в місцевому суспільстві, почала підмінювати поняття і переплутала ввічливість зі старомодністю?

Не знаю. Не знаю, хай йому грець! Мені він сподобався. На нього поглядали як на ненормального, але для мене Олександр Райс уособлював дитячу мрію про справжнього «прекрасного принца».

Він не розштовхував людей ліктями. Не ліз до бару без черги. Не кричав, вимагаючи уваги. Не лапав тишком-нишком дівчат. Не зривав мікроскопічне бікіні з кіборга-офіціантки. Допоміг вагітній жінці вийти зі штовханини. Знайшов зниклу дитину, кей-цуценя та ідентифікаційну картку. Дістав із басейну якусь жіночку, подякував бармену за послуги і викинув сміття в утилізатор. Загалом, цей чоловік постійно доводив, що він не багатий до непристойності, не знаменитий на пів Галактики, не обіймає важливу посаду і не знає, як поводитися на п’яній вечірці нероб, що давно переситилися життям.

За час очікування його коктейлі мігрували між стійкою та найближчим столиком, втрачаючи свіжість і апетитний вигляд. Пари, яким він поступався місцем, здивовано раділи, бурмотіли невиразні подяки і за мить геть-чисто забували про нього. Бармен намагався зав’язати розмову, але з тим самим успіхом до Райса могла звертатися примарна я.

За півтори години Олександру Райсу надійшло коротке повідомлення.

«Я у номері. Вибач», – і якісь незрозумілі анімації.

Він влучно жбурнув обидва коктейлі в утилізатор і широким кроком поспішив до ліфтів. Затримався, допомагаючи старенькій в інвалідному гравівізку, натиснув кнопку…

Двері зачинились, а я залишилася стояти, забувши про все на світі. Цей чоловік не мав стосунку до мого життя, але він нагадав мені, що ненависний Онікс із його дурними правилами – не єдина зіркова система.

Там, у інших світах, теж є люди! Справжні! Такі, як Райс, або навіть кращі. Вони не штовхають прибиральниць у дезінтегратори і не підставляють найкращих друзів. Для них честь і совість – не слова з передвиборного гасла, а принципи – не лише для святих!

Досі я змушувала себе робити хоч щось, аргументуючи це пошуком справедливості і порятунку, але зустріч із Райсом показала, що навіть примара Котя не втратила звичайних людських бажань.

Я хотіла просто заговорити з ним. Запитати час або ж про погоду… О так, його напевно ніхто ще не питав про погоду в космосі.

Та яка різниця? Це було неможливо. Він уже загубився в тритисячному натовпі пасажирів, а я ніколи не поверну своє скопійоване тіло. Текст і дотики, на які ніхто не звертає уваги, – ось моя вічна доля.

«Дхарі Іль не страждає від примарності», – нагадав внутрішній голос. Еліанин поводився так, ніби його все влаштовувало. Він наче визнавав невдалі часи і чекав, доки вони завершаться.

Я мала в цьому розібратись – і, на жаль, розібралася…

Завдяки Райсу, у мене вистачило сміливості повернутися до професора Торна та Дхарі Іля. Ба більше, я знахабніла настільки, що зажадала у Торна допомоги!

– Ви можете повернути мені… е-е-е… мене? – запитала без довгих передмов. – Я згодна на будь-який матеріал, нехай і еліанський.

Так, трясця його матері, я б погодилася на що завгодно! Мені до смерті набридла самота. Я божеволіла від безвиході! І я починала припускати, що життя працівниці класу Зет було не настільки поганим, як здавалося.

Це лякало. Я не хотіла одного разу змиритись і перестати мріяти.

Я, дурна, хотіла запросити декого на каву.

– Мені прикро, – відповів Торн. – Дуже прикро. Ви самі розумієте, що дезінтегратор…

Я не могла його слухати! Так, галанет докладно розписував, що робить дезінтегратор. Так, я знала, що у мене немає шансів. Так, я вже обіцяла собі не ятрити даремно душу.

По-перше, еліанський ЗЛН-код – не людська ДНК. По-друге, моєї ДНК навіть не було в державній базі даних Онікса. Торн не наважився на це. Я – мешканка далекого минулого, у моєму геномі мали бути маркери, яких не знайдеш у сучасників. Автоматична система реєстрації одразу звернула б на це увагу, тому професор дістав мені документи нелегально.