25.2

***

«Каселона»

У медпункті панувала тиша. Прикований наручниками до ліжка Матіас Антес досить успішно зображував глибокий сон, Родас Торн залишався нерухомим, Даніал Кас мовчки дивився на екран біоконтролера і, здавалося, бачив у нагромадженні показників якийсь таємний сенс.

Сем пройшов повз Антеса і зупинився біля ліжка Каса. Леві мовчазною тінню завмерла віддалік, смикаючи бігунок блискавки на своєму мішкуватому комбінезоні і ніби побоюючись, що сама її присутність порушить стерпне самопочуття потерпілого. Ближче до дверей Мік, хмурячись, спопеляв поглядом Матіаса і ніяк не реагував на навколишнє оточення.

– Хочеш, я тебе сфотографую? – врешті-решт запитав гучним шепотом. – Погано, коли могилка без світлини. Не по-людськи. Ні? Гаразд, візьмемо фото з Галабука. Те, де ти танцюєш із двома стриптизерками, добре? Мені воно найбільше подобається. Тебе там, щоправда, не видно… Зате репортери подякують за клікабельний матеріал.

Молодий Антес мовчав. На нього це було несхоже, тому Сем вигнав Міка в коридор і грізно поцікавився, відколи на «Каселоні» погрожують пасажирам.

– Відтоді, як пасажири їздять у кайданках! – огризнувся хлопець. – Він не маленький, мусить розуміти, що за слова треба відповідати! І за дії!

«Матіас і далі чіпляється до Леві?» – припустив Сем.

Ну й розбещений довбень! Нічого не вдієш, доведеться розбиратись. Час Антесу попрощатися з медпунктом. Хай посидить у каюті, може й розуму додасться.

– Міку, попроси батька перевести Матіаса у вільну каюту.

– І замкнути?

– Знаю, це не вихід, але нехай поки не муляє очі.

– Зроблю, капітане! Давно пора! Не те щоб я й справді вірив, що вона може вийняти йому кишки через горлянку, але краще поставити між ними стіну.

Нічого собі ідеї! Леві була останньою людиною в цій Галактиці, яку Сем запідозрив би в схильності до витягування кишок.

– Не перебільшуй. – Він не збирався терпіти цькування. – Це образливо, особливо як говорити про дівчину.

Мік трохи зніяковіло відвів очі:

– Ну… Може, і не через горлянку, але шансів вибратися з Онікса-12 у нього мало. Та добре, мовчу! – Невдоволений погляд вивів його з рівноваги. – Вона – просто ангел. Невинна квіточка безмежного Всесвіту. Все, замовк! Піду за ключами від наручників, поки ви й мене в нещасні сироти не записали.

«Ми про що взагалі говорили?» – Сем спостерігав за Міком, поки той не зник у глибині корабля. Потім, проігнорувавши схлип Матіаса, повернувся до Даніала Каса та Леві.

– Я забороняю його чіпати, – вказав на Антеса. – Що б він не казав, це не привід для нього кидатися. У хлопця стрес, він не усвідомлює своїх дій.

Нещасне обличчя Леві стало ще нещаснішим:

– Та я й не…

– Ви – ні, а ось дехто за моєю спиною несе сюди п’явок і щось дохле. Дуже сумніваюся, що задля дослідницьких цілей.

За дверима майнуло зелене волосся й пролунало характерне чавкання. Нудотний сморід давно мертвої плоті на мить зіпсував повітря, а потім система вентиляції зрозуміла, що треба збільшити потужність, і гидотний запах зник.

– Шалена планета. – Сем сів на табурет біля ліжка Каса. – Вона зводить людей з розуму. Але ви почали божеволіти задовго до прибуття сюди… Не хочете пояснити?

Даніал притиснув руки до горла і здавлено закашлявся. За минулі дні він сильно змарнів, зблід, у нього тремтіли пальці і випадало волосся. Сірий одяг надавав його шкірі попелястого відтінку, яскраві індикатори медичних приладів різко контрастували з безкровними щоками та губами.

– Це якась радіація? – Кас висмикнув синювато-чорне пасмо і кинув на підлогу.

Леві охнула і почала вибачатися.

– Це вас намагалися підключити до діагноста нового покоління, – розшифрував її плутані виправдання Сем. – Тобто до еліанського, так… – Він розумів, з ким має справу, а тому нічому не дивувався і не обурювався. – Вони з Саною… Сана – це та, яку ви вважали кіборгом. Так ось, вони з Саною на вас експериментували, і з’ясувалося, що ваша голова надто… Що, Леві? О, надто тверда для приладу. Н-да… Не лякайтеся, вони робили її м’якшою зовсім недовго. А потім переклали інструкцію і з’ясували, що сенсори треба чіпляти до руки. Загалом ви живі, і це не те щоб дивно… Я б сказав, це вражає. А тепер, коли формальності позаду, пропоную повернутися до нашої останньої розмови. До тієї, під час якої ви розмахували пістолетом і вимагали, щоб вас із Матіасом відвезли на Онікс-12, пам’ятаєте?

– І коли ви сказали, що кораблем керують ззовні, – повільно промовив Даніал. – Пам’ятаю… Щось мені підказує, «Каселону» не доставили до пункту призначення.

– Можливо, те, що ви не у в’язниці?

– І це також. – Кас не образився. – Шуму двигунів нема… Де ми?

В коридорі почулися швидкі кроки, й одразу скрипнуло ліжко, на якому сидів Матіас.

– Ви заплатите за це! – люто вигукнув він, з острахом позираючи на двері. – Мій батько – Габріель Антес! Ви всі згните на каторзі!

Мік, що повернувся разом із Арістеєм, відстебнув його наручники і вказав на вихід.