Розділ 25.1. Велика політика. Бруд надається за замовчуванням

З неопублікованого роману Коте Ріни

У приміщенні охорони, як і в будь-якому іншому, був комп’ютер. Доступ до нього захищався паролем, але це мене хвилювало найменше. Головне завдання полягало у тому, щоб, по-перше, відвернути увагу агента, і, по-друге, подати сигнал Даніалу Касу.

Схильний до дрімоти конвоїр пішов на обід. Його замінив той чоловік, завдяки якому я знайшла ув’язнених. Той, що зробив непристойну пропозицію обраниці Метта. Типовий альфа-самець із мінімумом звивин і безрозмірною зарозумілістю.

Кас та інші в’язні викликали в нього настільки сильну огиду, що він контролював кожен їхній подих із якимось садистським задоволенням. Створювалося враження, що біло-жовті роби – його персональний об’єкт ненависті. У присутності цього деспота я не могла зв’язатися з Даніалом.

– Ішов би ти звідси, га? – Я ходила навколо нього, не уявляючи, що робити. – За останні три години вони двічі мало не накинулися на тебе. Скажи спасибі Касу і його гикавці. Якби він не попереджав тебе, його товариші вже були б на волі.

Як і весь світ (крім Еліанії, звісно), охоронець мене не бачив. Він насолоджувався своєю домінуючою роллю і поглядав на годинник. Коли на зміну прибув третій, незнайомий мені конвоїр, ми всі зітхнули з полегшенням.

Високий широкоплечий чоловік, що увійшов до приміщення, наче складався лише з прямих кутів, та ще й носив чорний костюм і темні окуляри. Він багато не говорив. Обмінявся з попередником кількома короткими фразами і вмостився на м’якому стільці так, щоб у полі зору були всі ув’язнені.

Цей тип сидів спиною до лівої від входу стіни. І до екрану також! Він похмуро глипав на підопічних, ніби чекаючи бунту в найближчі хвилини, і погладжував розстебнуту кобуру.

Клавіатура лежала під його правим ліктем. В’язні намагалися на нього не дивитись, проте особливого вибору їм не надали.

Простіше кажучи, охоронець спостерігав за ними, вони – за стіною та екраном.

Я заплющила очі, освіжаючи у пам’яті типово онікське розташування клавіш. Здавалося б, за роки байдикування я встигла вивчити це напам’ять, але все одно хвилювалася.

– Відсунь руку, будь людиною, – попросила конвоїра.

Сумніваюся, що моє прохання мало б значення, навіть якби його почули

Я поклала пальці на чуже передпліччя, ненавидячи найближче майбутнє.

– Може, обійдемося без цього? Не хочу колупатися в людях, це бридко!

Але просунути руку крізь тіло охоронця таки довелося. Він і не скривився… А я ледве впоралася з нападом паніки.

«Даніале, добридень», – написала в поле для введення пароля.

З помилками, як же без них… Літери з’являлися на мить, потім перетворювалися на крапки. Мені довелося разів двадцять повторити виставу, і лише тоді один із терористів щось запідозрив.

Він потягнувся і нібито ненароком штовхнув ногою сусіда. Той кашлянув і насторожено повів очима, шукаючи причини тривоги. Нарешті помітив, що над маківкою охоронця самі собою з’являються і зникають знаки.

Губи другого ув’язненого ворухнулися.

«Що це?» – уявила я його здивування.

А Кас, якому адресувалося послання, дивився на свої коліна.

«Даніале, я хочу поговорити», – цього разу вийшло майже без помилок.

Сусіди Каса дружно закашлялись. Охоронець насупився і зміряв їх пильним поглядом.

«Даніале!» – після десятків марних спроб моє терпіння почало танути.

Кас здригнувся, коли ланцюг чоловіка, що сидів поруч із ним, брязнув об ніжку стільця. Підняв голову і…

– Метте, – сказав чітко, – йди геть.

«Ти вирішив, що твій найкращий друг намагається заради тебе зламати систему?» – вразилась я.

Воістину чужа душа – загадка… Кас не знає, хто зробив із нього терориста. Краще уникати розмов про це.

– Мовчати! – гаркнув охоронець.

«Це не Метт. Мене звуть Ка… Котя. Я хочу поговорити про Ліліану Евгенію».

Пальці Даніала стиснулися на поручнях незручного твердого крісла, в якому він сидів.

«Я неофіційно розслідую цю справу».

Брехня далася мені легко, але нікого не обдурила. Сусіди Каса скептично фиркнули і втратили цікавість.

«Це правда. Я хочу дізнатися, хто вбив професорку Евгенію, тому що через цю людину моє життя перетворилося на пекло».

Знову брехня… У дезінтеграторі мене замкнув Іліас Метт – найкращий (можливо, єдиний?) друг Каса. Той, хто підставив Даніала… Той, хто довіряв Даніалу настільки, що легко повірив у зраду. Метт казав, що тільки Кас мав доступ до його квартири. З погляду Іліаса, цього вистачало для звинувачень у вбивстві. А от я заріклася бути такою категоричною.

Ніхто з нас не знав, що сталося в Дослідницькому центрі пів року тому. Метту підкинули тіло, він одразу «вирахував» винного і розлютився настільки, що прийняв пропозицію Антеса без роздумів. Вони обидва не сумнівалися, що Ліліану Евгенію вбив Даніал. З Іліасом усе зрозуміло, а ось на чому ґрунтувалося переконання колишнього заступника директора, я не уявляла.