24.2

***

«Каселона»

Інопланетна тварюка пошкодила замкнуту систему водопостачання. Трубу прогризла, простіше кажучи. Трюм залило водою, розсипана земля (точніше, якийсь суперпоживний субстрат) перетворилася на болото, ріст зелені прискорився, відмирання – теж. Пошта підтекла, деякі вантажі змінили місцеположення, морозильна камера поки трималася.

Від гріха подалі Сем витягнув контейнер із еліанином і вирішив замкнути його у сейфі у своїй каюті. Прикинув збитки, подумки схопився за голову… І подумав, що на деяких планетах контрабандне м’ясо лайсів цінується дуже дорого.

– «Заро», чим убивають цих монстрів? – запитав, із подивом помічаючи, що запаси шоколаду уникнули пошкоджень.

Бортовий комп’ютер відразу повідомив, що лайси Онікса-12 під захистом міжгалактичної спільноти.

– Наш лайс – не місцевий, – відрізав Сем, штурхаючи найближчу порожню бочку.

Гучна луна прокотилася вантажним відсіком, заглушивши відповідь «Зірниці».

– Вона каже, що полювати на лайсів заборонено, капітане, – як завжди, Сана не вміла мовчати. – Вони як дельфіни. Ну, символ. Їх охороняє не лише закон, а й традиції.

– А тих, на кого вони нападають, хто охороняє? Служба утилізації?

Вона зітхнула:

– Загальновідомо, що дорослі лайси у звичному середовищі неагресивні і тримаються далеко від людей.

– Угу, тримаються.

– На кораблі дитинча, – гнула своє бляшанка. – Вони поки маленькі, то зовсім дурні й часом кусаються. А той, що напав на тебе, поводився дивно… Зазвичай лайси забирають здобич відразу після полювання, але…

– Я живий? – продовжив Сем обірвану фразу.

Сана, розмазуючи підошвами бруд, обійшла купу ящиків із «Променистого Онікса» і потяглася до коробок із шоколадом.

– Він ніби грався з тобою! – заявила, нишпорячи в обгортках. – Або… Та ні, це казки…

– Або погрожував.

– Точно. Він наче демонстрував силу. Показував тобі твоє місце! Гадаєш…

– Думаю, ти говориш про лайсів надто багато як для людини, яка зовсім недавно клялася, що нічого про них не знає, – похмуро обірвав Сем. – Думаю, ти брешеш так затято, що вже й сама не відрізняєш правду від вигадки. І думаю, що Нікал тебе не обдурив. Ти працювала з ним і розуміла, який він. Йому не вдалося б дати тобі безпорідне яйце, якби ти на це не погодилась. А ще ти добре розбираєшся в лайсах. Навіщо було це приховувати й цитувати Галапедію? Боялася, що така інформація допоможе скласти твою справжню біографію?

Сана прибрала руки від солодощів і фальшиво посміхнулася:

– Ти надто гарної думки про мене, капітане. Я не настільки розумна, щоб конкурувати із самим Товстуном Ніком.

«Сам Товстун Нік – як солідно звучить! Нехай лише з’явиться зв’язок із зовнішнім світом! Нікалу доведеться відповісти на мої запитання», – Сем сердився, бо почувався обдуреним.

Нікал – давній знайомий, із яким вони пережили непрості часи. Добродушний торгаш, чиє друге ім’я – страх. Він міг продати крем від комарів жителю крижаної планети, але коли справа набувала неприємного присмаку, миттю змотував вудки.

А тепер усі навколо говорять про зовсім іншого Нікала: холоднокровго розважливого ділка, у якого будь-яка дрібниця може приносити дохід. З ним рахується клан Сінів, його не лякає кров… Сем не вірив, що Нікал такий. Просто не вірив. Якщо сприйняти це за правду, доведеться переглянути власні спогади, а цього, звісно, ​​дуже не хотілося.

– Вчора він був менший, капітане.

Сем ледве вирвався з-під влади пам’яті. Нікале, старий друже… У що ти вляпався?..

– Хто? – З якогось переляку він вирішив, що бляшанка має на увазі трюм.

Вона вказала на набряклі мішки з поштою.

– Він розумнішає. Вже не кидається на нас, а ховається.

Сем примружився. Хоч убийте, а він не бачив…

Не бачив нічого яскраво-жовтого, але хто сказав, що лайс хотів, щоб його помітили?

– Ох ти ж!..

– Ага. Маскується, розумник.

Один із «мішків» відокремився від інших і, полохливо перебираючи довгими лускатими лапами, шмигнув повз Сема до сходів.

– Він же виріс у півтора рази!

Сана заперечливо похитала головою:

– Не виріс, а погладшав. Пропорції його тіла жахають. Насправді лайси дуже витончені істоти, але їх зображають… Що?!

Сем не вірив, що хтось при здоровому глузді назве шерстисту кульку на курячих ніжках «витонченою», проте на той момент проблеми чужого світогляду хвилювали його найменше.

– Візьми! – Він тицьнув контейнер із еліанином Сані. – З лайсом розберемося потім, а поки що…

– Проблема не в лайсі, а в їжі!

– Я не перевіряв припаси, але…

– Поки він їв суху вермішель і шоколад, то розвивався більш-менш нормально! – І знову Сана обірвала співрозмовника. – А тепер він жере зелень і набирає вагу! Де логіка?! Має бути навпаки!