Розділ 24.1. Лайси та люди. Природа любить пожартувати

З неопублікованого роману Коте Ріни

Про Метта і його пристрасті я розмірковувала недовго. Все-таки життя в Дослідницькому центрі дуже позначилося на моєму світогляді. Я не засуджувала те, чого не розуміла, не поспішала з висновками і пам’ятала: Всесвіт величезний, у ньому не обійтися без різноманітності.

Хоча, відверто кажучи, мені кіборги надто нагадували людей.

Так, я дивна. Мешканці цієї реальності вважали б мене божевільною. Вони ставилися до залізяк у людській подобі по-різному. Хтось їх ненавидів, хтось любив, хтось не звертав уваги. В одному я певна: їм не співчували.

Окрім мене, кхм. Я всюди встигала проявити ненормальність.

Втім, мені можна бути ексцентричною. Моє примарне існування саме собою – виклик суспільству, тож я не боюся засудження чи глузувань.

Блондинка, що зацікавила Метта, подорожувала економ-класом, та це не заважало їй активно користуватися прихильністю пасажирів першого класу і їхніми перепустками в кращі місця для розваг. Кіборг, що її супроводжував, належав «невідомому шанувальнику».

Безглуздий вислів. Мені вистачило п’яти хвилин спостережень, щоб зрозуміти: красуня безсоромно використовує власність Дослідницького центру. Оскільки єдина людина на «Селестині», яка мала відповідні повноваження та дозволи, носила ім’я «Іліас Метт», визначити цього самого «шанувальника» було просто.

– То он як експлуатується лабораторне обладнання? – Я захоплювалася сміливістю білявої незнайомки. – Бажаю щастя… Або хоча б розваг.

Незабаром Метт передав їй візитку і з виглядом самця, що завоював самку, попрямував у бар. Красуня забула про нього раніше, ніж він зник удалині. Як на мене, товариство кіборга подобалося цій кралі більше, ніж увага Метта. Не в плані довгострокових стосунків (який абсурд!) – вона шукала нові враження і (можу помилятися) намагалась виділитися з натовпу. Чи змусити когось ревнувати, не вдаючись до реального флірту? Хто знає…

Її привабив старший чоловік. Він був стрункий, широкоплечий, з військовою виправкою і зброєю, захованою під пахвою.

«З охорони», – припустила я, співчуваючи незнайомці.

На неї явно не чекали дорогі подарунки.

Однак я помилилася. Дозволила стереотипам вплинути на мої судження. Як прикро!

Блондинку не цікавили гроші. Її спонукала допитливість, а не жадібність. Та жінка хотіла заглянути в кожен куточок лайнера, і озброєний чоловік (точніше, його пропуск категорії А) був непоганим варіантом.

Якщо не зважати на те, що за своє добре ставлення новий кавалер хотів отримати щось більш палке, ніж прилюдні обійми з кіборгом, які, наскільки я розуміла, для красуні взагалі нічого не означали.

– Я не маю настрою гратися. Спатимеш зі мною?

Прямого запитання незнайомка не чекала. Поки вона мінялася в лиці, безуспішно намагаючись зобразити незворушність, охоронець втратив зацікавленість. Він покинув її, перш ніж вона знайшла слова для грубої відповіді. Я пішла за ним.

Ні, не тому, що він уособлював той тип егоїстичних владних чоловіків, який я терпіти не могла. Мене привабила зброя. Люди зі служби безпеки «Селестини» носили форму, а цей був у цивільному.

– Ти урядовий агент? Часом не з тих, хто конвоює в’язнів?

Якби він почув мої запитання, напевно постарався б заткнути мені рота. Але примарам закон не писаний. Я йшла слідом, розмірковуючи вголос, і вже в ліфті почала здогадуватися, що не помилилась.

Незнайомець вийшов на одному зі службових поверхів і попрямував до кінця коридору. Його впевнена хода свідчила, що він тут не вперше.

– Кас і справді на борту?!

Приблизно посередині коридору чоловік зі зброєю зупинився, ніби до чогось прислухаючись, і розвернувся в протилежний бік.

«Навушник», – здогадалась я.

Агента кудись викликали. Що ж, так навіть краще.

Ось тільки я обіцяла собі, що забуду історію Ліліани Евгенії. Нема чого й далі в ній копатися. Ніхто з її учасників мені не допоможе з тої простої причини, що це неможливо в принципі.

«А як же справедливість?» – нагадала совість.

Жінку задушили, її коханця підставили, зацікавлені особи втікають хто куди, і круїзний лайнер – це останнє місце, де вони зібралися разом. Може, доля так натякає, що злочинець не має залишитися безкарним?

– Я покажу вам, на що здатні земляни. Нехай навіть копія. Привид копії. Еліанська примара земної копії… Та щоб його! Я вже сама не розумію, на кого мене перетворив Онікс!

Ціль знайшлася за передостанніми дверима. Навіть три цілі: Даніал Кас і двоє лисих чоловіків, чиї імена ні про що мені не говорили. Вони якраз готувалися прикінчити конвоїра – молодого білобрисого хлопця з осоловілим поглядом.

З мого ракурсу було добре видно, що один із бандитів має всі шанси проломити телепню голову, перш ніж той встигне пискнути.

Таке у мої плани не входило. Вільні терористи на переповненому пасажирами круїзному лайнері – не найкраща компанія.

– Ідіоте! Ти заснув? – Я не уявляла, як привернути увагу охоронця.