23.3

Сана здалася першою.

– Я не вмію дивуватися, – пробурмотіла неохоче. – У світі повно незвіданого. Можна все життя витратити на подив, а сенс? Факти є фактами, з ними не посперечаєшся. До речі, про факти… Зовнішні камери зафільмували дрона, і ти не повіриш, що ми побачили на збільшеному знімку!

– Маркування Дослідницького центру? – припустив Сем. – Того самого, з Онікса-2?

– Та в тебе дар передбачення, капітане! Чи ти все ж таки прочитав щоденник Коті?

– Коті?

– Котя, Катя – яка різниця? Прочитав?

– Майже весь.

Сана відвела погляд.

– До «Селестини»?

– До Ванди.

– Вибач. – Її очі нишпорили по підлозі, і це було вкрай незвично.

– За що?

Здавалося, вона розгубилась. Почервоніла, зблідла, облизнула губи…

– Я… Я прочитала все, – вичавила тихо. – Співчуваю.

«Клятий привид обіцяв не розповідати про нас із Вандою!» – розізлившись, Сем гримнув кулаком у стіну і зціпив зуби, долаючи бажання схопити планшет, щоб особисто побачити писанину Коті.

– Можеш не вірити, але я по-справжньому співчуваю тобі, капітане. – Сана нервово смикала водонепроникний папір накладних. – Ти вчинив правильно. Тобі нема в чому себе звинувачувати.

– Я й не звинувачую. – Сем вийшов із її каюти, жалкуючи лише про те, що «розумними» дверима не можна грюкнути щосили. – Побачиш Котю – передай, хай іде до біса.

«Що за маячню я несу? Побачиш Котю… Вона ж невидима!» – але в душі наростало роздратування, і логіка могла котитися під три чорти.

Ну чому примара порушила слово? Яке вона мала право лізти у чуже життя?! Катя-Котя була лише спостерігачкою. Хоч вона і бачила з різних ракурсів те, що відбувалося на борту круїзного лайнера, та її досвіду навряд чи вистачило для повноцінних висновків. Ті записи – не більше ніж плітки. Переказ уривка із фільму, початок якого Котя пропустила. Ванда була зовсім не такою!

– Ти в підвал, дядьку?

Сем перевів подих і нагадав собі, що це не Міра підкралася нечутно, а він сам надто глибоко поринув у спогади.

– Ні.

– Як знаєш. – Вона пройшла повз, шаркаючи блискучими капцями.

Щось у її постаті привернуло увагу Сема.

– Стій!

– Не діждешся.

Незважаючи на легку кульгавість, він наздогнав дівчину дуже швидко. Складалося враження, що вона й не тікала.

– Навіщо тобі ніж?

Міра зневажливо надула губи:

– Для самооборони. Там лайс, забув?

– Ну то не йди туди!

– Я хочу їсти! Якщо ти такий добренький, проведи мене.

– Поклич батька, – порадив Сем, відчуваючи, що його терпець може урватися будь-якої миті.

– Він надто зайнятий, – в’їдливо повідомила Міра. – Йому ніколи.

– Зайнятий чим?

– Ця невезуча вівця Леві взяла у Міка не ті таблетки, і тепер вони страждають разом. Він – тому що не може без них жити, вона – тому що не може жити без страждань. Загалом, тато розривається між ними обома і тихо божеволіє. Ну, проведеш мене?

– Сам сходжу. – Найменше Сем хотів опинитися в одному підвалі з Мірою, лайсом та кухонним ножем. – Що принести? Овочі? Крупи?

– Цукерки!

«Примхи – це не до мене, дитинко», – збирався відповісти він і піти в рубку Мірі на зло. Але у вантажному відсіку щось грюкнуло, сходи затягло болотяним смородом… Наступної миті туди, не розбираючи дороги, помчала Сана. Сем теж подолав сходи, хоч і значно повільніше.

«Лайс», – встиг подумати з полегшенням і навіть видихнути зі смішком, а потім побачив, що під ногами хлюпає вода.

***

Леві почувалась розбитою. Вона знову припустилася серйозної помилки – повірила напису на баночці і ледь не вгробила людину! Тобто двох – Міка ситуація теж вивела з рівноваги. Йому були потрібні ті ліки. Не для того, щоб їх вживати, – для того, щоб знати: вони завжди під рукою.

Тепер хлопець замкнувся в собі, гризе м’ятні пастилки і мучиться не стільки через втрату заповітної баночки, скільки від сорому за свою слабкість. Його батько дивиться з осудом, сестра відверто сміється з них обох.

Як це виправити, Леві не уявляла. У неї вічно все йшло шкереберть. Вона зі шкіри пнулася, щоб сподобатись людям, але приносила одні неприємності.

«Зрадниця Стар»… Навіть та історія зі шпигунством закрутилася лише тому, що Леві намагалася зробити добру справу! Хотіла виправдати коханого чоловіка!

Точніше, агента Аліана. Він справді працював на ворожу державу.

І брехав їй… Не про почуття – у нього не було таємних причин зваблювати звичайну офіцерку поліції і обіцяти вічне щастя. Але легше від цього не ставало.