22.3

***

Сем дошкандибав до середини трапа і зрозумів: простіше навчитися літати, ніж подолати ті метрів п’ять, що залишилися. Совість щось там мимрила про те, що зараз не час думати про роздерте кігтями лайса стегно. Треба стиснути зуби й будь-яким способом потрапити на корабель. Хтось із пасажирів напевно вміє плавати – або хоча б у змозі визначити, плаває людина чи тоне.

Зважаючи на те, що бачив Сем, Сана тонула. Але ж вона не кликала на допомогу! Булькалась як шалена качка, і стверджувала, що хвилюватися нема про що. Це в неї такий стиль, «Від теорії до практики за п’ять хвилин» називається. А з погляду Сема – «Добірна дурість, приправлена добрими намірами».

Вони помітили біля берега те, чого не могла спродукувати природа, і дурна бляшанка без роздумів кинулась у воду. Її не хвилювало, що це, напевно, було сміття! Не хвилювало, що без неї Сем зісковзнув би в озеро від найменшого пориву вітру. І не хвилювало, що дехто божеволів, спостерігаючи за її спробами чи то пірнути, чи випірнути, чи втриматися на плаву!

– Повернись!

«Якщо можеш», – напрошувалося продовження фрази, проте Сем волів не уточнювати такі деталі. Він нічим не міг допомогти! Хіба що потрапити на борт і…

– Хочу тебе порадувати, капітане. – Голова Сани на мить повністю опинилася над водою. – З південного боку «Каселона» чиста.

– Що?

Вона зникла на кілька нескінченних секунд, потім із шумом вибулькнула знову.

– Пам’ятаєш, ми про бомби говорили? Нічого подібного тут точно немає.

– Вилазь!

– Ой, а над нами дрон!

Сем закинув голову, щоб помітити краєм ока, як за деревами зникає цятка – явно не з фауни Онікса.

Світ похитнувся і пішов з-під ніг.

Вода була теплою, брудною, невимовно «ароматною». Застояною, як сказав би мешканець планети, де водоймами не вважали лишень басейни та ванни. Аріппа належала саме до таких, але технічний прогрес подбав про те, щоб її річки відрізнялися від сміттєзвалища тільки надмірним вмістом рідини, тож підходити до них заборонялося.

Тому Сем гадки не мав ні про «цвітіння» води, ні про замулювання, ні про донні наноси, ні про те, яким дивом на дні примудряється рости довга трава, стебла якої, здавалося, заполонили все навколо. Він лише встиг навіки запам’ятати цей запах, а потім смердючий потік хлинув у рот, щось тверде врізалося в спину, рану на нозі пронизало болем.

Сем відчайдушно заборсався – зовсім як Сана, що булькала з іншого боку трапа. Пальці торкнулися гладкого металу, нігті скреготнули по боковій перекладині… Нелюдське зусилля – і вдалося схопити трохи повітря!

– Замри, капітане, – пролунало над головою.

Сем знову ковтнув зелені і подумав, що після цього доведеться жменями їсти антибіотики.

Коліна вдарились об ребристу поверхню, озеро колихнулося… Чи це він сам зумів висунутися над водою?..

Сана вже вилізла на трап, впала на живіт і мертвою хваткою вчепилася в комір Сема.

– Не сіпайся.

«Якщо вона кіборг, то витягне мене без зусиль», – сонце безжально припікало і, найімовірніше, саме воно сприяло тому, що ця думка засмучувала. Сем не хотів, щоб бляшанка виявилася бляшанкою. Просто не хотів.

Він напевне перегрівся.

– У тебе не вистачить сили. – Течія, нехай і слабка, зносила його вбік, і Сані довелося мало не повністю звіситися з трапа. – Краще поклич когось.

«Або стрибни сюди, якщо ти все ж умієш плавати», – просилося на язик.

– Міра вже пішла за підмогою. Не крутись, капітане. Спробуй завмерти.

«Смерті моєї ждеш?» – але під підошвами наче справді відчувалося дно, і з’ясовувати стосунки перехотілося.

– Стій спокійно. Я зараз підсунуся ближче і…

Дно нахилилося. Сем разом із ним.

– Відпусти! – Він розумів, що ось-ось порине на глибину і потягне Сану за собою.

– Ти такий проблемний, капітане… Це просто бочка. Бочки гойдаються, особливо мокрі та слизькі. Зроби крок до мене. І… Е… Постарайся не впасти. Щось мені підказує, що разом ми там успіху не досягнемо.

– Бочки?

– Один маленький крок – і я тобі дещо пообіцяю. – Витягнуті руки Сани тремтіли, проте вона зберігала безтурботну усмішку. – На рахунок три. Один, два…

«Я схожий на дитину?» – мовчки здивувався Сем.

Потім зрозумів: бляшанка базікає, щоб підбадьорити себе, а не його.

Він примружився. Відблиски, що грали на воді, сліпили, шматки трави заважали все добре роздивитись, але в глибині начебто розрізнялися великі темні предмети. Їх кинули абияк, зате в одному місці.

«Біля «Каселони», – нагадала про себе параноя.

Бочки… Чи не з тієї партії, що й «льодовикова вода» для Онікса-10?

– …Три!

Потужний ривок підтягнув Сема до самого трапа.

«Вона кіборг», – від цієї думки на душі стало зимно.