Розділ 22.1. Приховане. Знайти – чи забути?

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Це була неймовірно проста відповідь. Справді, еліанський біоматеріал має еліанські властивості. Еліанські, хай їм грець! У небезпечних умовах він набуває особливої ​​форми. Еліанської, так! І я разом із ним…

На жаль, у теорії Дхарі Іля було одне дуже слабке місце.

Я знала, хто я.

Знала, звідки з’явилась на Оніксі-2.

Знала, що в мені немає нічого еліанського.

Але ми бачили одне одного. Розмовляли. Люди проходили крізь нас, не помічаючи.

Ми були однакові! Хіба що я, за твердженням професора Іля, зовні нагадувала не гігантську броколі, а людину.

Якоїсь миті мене охопили сумніви. Може, він має рацію? Раптом я – еліанський підкидьок? Наприклад, мою матір викрадали еліани? Чи їхній корабель розбився на Землі, і вони асимілювалися серед місцевих жителів?

Нісенітниця, звичайно. Генетики досі не навчилися схрещувати види різних планет.

– Професоре, вас я бачу, але не бачу себе, – це тривожило мене не менше, ніж еліанські питання. – Чому?

Дхарі Іль знову звинуватив у всьому психологію. За його словами, сильне нервове потрясіння разом із дрімучими забобонами та браком практики завадили мені повною мірою відчувати свій нинішній стан.

– Ви не привид, – повторював він. – Не привид.

І натякав, що на Еліанії оцінять можливість вивчити такий унікальний об’єкт, як я.

Щось підказувало: доля лабораторної мишки гірша за долю прибиральниці категорії Зет, але я вдала, що обдумаю пропозицію. Дхарі Іль був моїм єдиним «живим» зв’язком зі світом. А ще його анітрохи не пригнічувало безтілесне існування, і я хотіла зрозуміти, чим йому так подобається невидима людям форма.

– Псі-форма – це свобода, – запевняв він.

Клявся, що еліани мені зрадіють, кликав на далеку планету… Здавався задоволеним життям і не міг назвати жодної негативної риси примарного стану.

Щоправда, деякі еліани прагнуть повернутися до матеріальності. Це легко: треба взяти із загальноеліанської бази даних свій ЗЛН-код, синтезувати на його основі нове тіло і років через п’ять лялькування псі-форма зростеться з біо-формою. Елементарно, чи не так?

Проблема полягала в тому, що ніхто й ніколи не робив таке з людською ДНК. Для цього не існувало ні теорії, ні обладнання!

Я розпитувала професора кілька годин поспіль, доки не зрозуміла: у цьому немає сенсу. Спосіб мислення Дхарі Іля настільки відрізнявся від звичного мені, що ми просто не розуміли одне одного.

Нам був потрібен посередник – хтось, хто знайомий із особливостями еліан і водночас не називає людей «однофакторними», хоч би що це означало.

Незважаючи на те, що на «Селестині» перебувало кілька десятків учених, які прямували на якийсь симпозіум на Аліані, на думку спало лише одне ім’я.

Родас Торн.

Той, хто допоміг Дхарі Ілю зайти до дезінтегратора.

Для інопланетянина все було саме так. Це він придумав спосіб зникнути безслідно. Торн спочатку відмовлявся брати в цьому участь, але здався без особливої ​​боротьби.

– Я знаю, що професор Торн на лайнері. Відведіть мене до нього, – попросила я, зневірившись розібратися в еліанських проблемах власними силами.

– Минулого разу ви втекли. – Дхарі Іль запам’ятав нашу давню зустріч.

– Тепер не втечу.

Я вмовила його досить швидко. Навіть обіцяти нічого не довелося – еліанин вимагав лише контролювати емоції.

– Сектор А, тринадцятий поверх, каюта тисяча одинадцять, – повідомив він і злетів угору, ніби чекаючи, що я піду за ним тим самим способом.

Довелося попрямувати до ліфта і простояти в черзі кілька хвилин – я поки що почувалась некомфортно, проходячи крізь людей.

Та нарешті заповітну кнопку ліфту було натиснуто.

– Диспетчерська, в ліфті номер вісім помилково спрацював сенсор, – одразу ж поскаржився техпідтримці товстенький лисий турист.

Йому пообіцяли розібратися, але це мене не хвилювало. Люди намагаються не помічати дивовиж, а якщо й помічають, то швидко вигадують цьому пояснення.

Я рахувала поверхи. Обіцяла собі, що ось-ось дізнаюся багато корисного. Намагалася повірити: Торн перейметься моєю долею настільки, що не зробить із мене тему своєї майбутньої наукової роботи.

Спалахнуло «тринадцять».

– Помилка… Перший клас, і от таке… Треба щось із цим робити… – бубонів той самий товстун, не розуміючи, що людям поруч із ним начхати на п’ятисекундну затримку, бо вони прийшли на «Селестину» заради розваг, а не ниття.

Яскрава стрілка вказівника запевняла: сектор А ліворуч. Я ледве не пропустила потрібну каюту – чомусь на останніх метрах нестерпно захотілося втекти і жити далі у незнанні. Зрештою, моє існування було не таким уже й поганим… Я усвідомлювала, що багатьох людей доля лупцює значно жорстокіше.

Мимо пройшла Вероніка Торн – як завжди серйозна та зібрана. Вона нагадувала ляльку у діловому костюмі.