21.4

Сем застиг, вишукуючи поглядом яскраві очі, що ховалися в густій ​​шерсті. На картинках їх завжди зображували величезними та блискучими, але у цього екземпляра нічого подібного не було.

Широкий «дзьоб» розтулився, вологий язик пройшовся частоколом білих зубів. Із шерсті, що звисала майже до землі, з’явилася верхня чотирипала лапа і почухала «чоло», злегка привідкривши досить великі очі, затягнуті прозорою плівкою.

– Не знаєш, звідки починати обід? – пробурмотів Сем, потроху відступаючи. – Вибач, малий, не сьогодні.

«Вода! Чому це бісове озеро так далеко?» – він побоювався прискорити крок, щоб не спровокувати тварину на атаку.

Потужний поштовх лускатої лапи прибив його до землі. З відкритого дзьоба висунувся яскраво-червоний язик, дрібною наждачкою пошліфував обличчя та тильний бік руки.

«Зараз до мене дійде, що все це по-справжньому, і я запанікую!» – Сем розумів, що в крові вже має вирувати адреналін, проте почуття ніби притупились, і адекватно сприймати ситуацію не виходило.

Щось заважало… Щось плутало думки, не давало зосередитись… Хоча сенс зосереджуватися, коли тебе притискає до грубої трави звірюка вагою, напевно, з тонну?

Хтось про цих лайсів згадував. Цікава ботаніка, щоб її… Тобто зоологія… Ксенозоологія.

Лайс пирхнув, мимохідь продемонструвавши чотири вузькі ніздрі, розташовані якраз поміж очей, і безпомилково потягнувся до обробленого купою антисептиків і добре забинтованого укусу на нозі Сема.

«Чує кров», – це спостереження не принесло полегшення.

Тварина пирхнула знову – цього разу невдоволено. Зняла лапу, давши змогу вдихнути на повні груди, і гострим пазуром роздерла штанину й черевик.

Начебто треба було кричати. Саме так роблять люди, коли на них кидається чудовисько з явним наміром влаштувати собі обід. А ще жертви тріпочуться, кличуть на допомогу і намагаються боротися.

Сем відсторонено подумав, що у його випадку всі варіанти однаково безглузді. На «Каселоні» зроду не було зброї. Навіть якщо Сана повернеться, максимум, що можна протиставити гігантському лайсу, – лазерний різак і розвідний ключ.

– Я вже тут, капітане.

Сем хотів би побачити в передсмертному маренні будь-кого, крім неї. Бажано Ванду. Або матір із батьком. Хай навіть Арістея! Але чому з’явилася саме вона – на вигляд безтурботна і радісна, а в душі – як безодня прихованих почуттів?

Лайс захрипів. Довгий язик повільно втягнувся у «дзьоб», кіготь зі шматками штанини майнув у полі зору і зник у траві.

«Він відступає чи готується до бою?» – Сем повернув голову, розшукуючи бляшанку. Погляд наткнувся на короткий ствол пістолета. Потім на тонку руку з легковажним браслетиком на зап’ясті та другим, вище – широким, із якимись сенсорами і екраном. На квітку з блискіток. На розсипане по засмаглих плечах волосся. На прикушену губу та зморщений ніс. На…

Клацнув затвор, і тої ж миті з’явилося сонце.

– Капітане! – Сана кинулася до Сема, розмахуючи допотопним пістолетом – тим, який приніс на борт Даніал Кас. – Та ж у тебе кров! Не рухайся!

Сем і не намагався її слухати. Відірвав штанину, бездумно перетягнув залишений кігтем лайса глибокий поріз на стегні, притримав дівчину, щоб не крутилась навколо як навіжена…

– Капітане? – Вона схвильовано нахилилася до нього. – Можеш дихати? Здається, у тебе зламане ребро… І не одне.

Сем обійняв її. Просто так, без причини. Обійняв огидну бляшанку, на яку раніше і дивитися не міг без здригання.

– Е-е-ем, капітане, за нами люди спостерігають. Про всяк випадок нагадаю, що дикі лайси гіпнотизують своїх жертв і ти зараз трохи ненормальний. Або не трохи.

– А коли стану нормальним?

– Ти одразу зрозумієш. – Сана не поспішала його відштовхувати. – Все добре. Лайси дуже розумні. Вони знають, що таке зброя, і ніколи не лізуть на рожен. Чорт! Точно не трохи!

Сем поцілував її. Знов-таки, просто так. Тільки тому, що на той час це здалося важливим і правильним. Бляшанку, угу. З тим самим успіхом можна було цілувати настільну лампу, флаєр чи найближче дерево.

Але всі органи чуття доводили: вона – людина!

– Добре, що ми не на Мебісі, капітане, – почув Сем замість обурень. – Там поцілунок – вагома причина для шлюбу. Заплющ очі, глибоко дихай… Якби не твоя нога, я б тебе притопила для якнайшвидшого одужання, але в цьому озері забагато органіки. Обійдемося без інфекцій, згоден?

– Ти кіборг.

– Так, звичайно. У мене і мама – кіборг, і тато – кіборг… Дихай, гаразд? Не забувай дихати.

– Я їв арахісову кормосуміш.

– Я в курсі. Дивись, мій медичний браслет став червоним, пише про небезпечний рівень алергенів і вже вколов мені кінську дозу препаратів. Вдих-видих…

Справді, екран на браслеті, що охоплював передпліччя Сани, палав багрянцем. Сем примружився, роздивляючись крихітні літери. Незнайома мова… Чи він просто не стикався з такими словами?

– Ти справді людина?

– Можу зняти браслет. Тільки пообіцяй, що напишеш на моїй надгробній плиті: «100% людина. Перевірено експериментально» і поставиш підпис із печаткою.