21.3

Він вибрав сушу. На одному подиху доскакав по слизькому від води і водоростей металу до зарослої «очеретом» землі й озирнувся.

Пристойних слів, щоб охарактеризувати ситуацію, не знайшлося.

Вони всі дивилися з розчуленням і занепокоєнням. Наче чекали, що з кущів вискочить величезне чудовисько і з’їсть Олександра Райса, не розжовуючи.

Мік, Міра, Сана, Леві, Арістей…

«Це катастрофа», – Сем змусив себе не кричати ні на бляшанку з доступом до управління, що розблокувала шлюз із середини, ні на інших любителів половити ґав.

Стриманість виправдалася.

Міка вистачило лише на те, щоб тицьнути палець у воду, випадково торкнутися пучка гнилої трави і з тихим криком зникнути вглибині корабля.

«Безголова залізяка! Відкрила обидві шлюзові камери одночасно. Залишила прохід навстіж! Хто так робить? А безпека?» – але після хлопця у природі розчарувалася і його сестра, тому сенс кричати на Сану зник.

– Повертайтеся, Райсе. Візьмемо передавачі й вийдемо пізніше, – запропонував Арістей.

– Я взяла. – Кіборг, яка «не кіборг», тицьнула йому в руку навушник і без тіні страху пострибала трапом, здіймаючи бризки. – Тут чудово!

«Знову ти… Ну чому тобі треба скрізь встигнути?» – Сем схаменувся і зігнав з обличчя непривітний вираз. Сана не винна, що він вважає її залізякою і шукає підтекст у будь-якій дії.

Вовк збирався теж покинути «Каселону», але Леві щось тихо йому сказала, і він зник з поля зору, ніби забувши і про Онікс-12, і про передавачі, і про Сема, що чекав на нього.

– Ну як, капітане? Погуляємо? – Сана тим часом вискочила на берег. – Спекотно… Градусів тридцять за Цельсієм, не менше. Ти чому так серйозно вдягнений? Облиш, ця планета хоч і вважається заповідною, але окультурена вкрай. На ній ні кліщів, ні отруйних павуків, ні великих хижаків поза спеціальними зонами.

– Звідки ти знаєш, що ми не в «спеціальній зоні»?

– Не бачу ознак туристичних маршрутів. Вишки і таке інше… Не лякайся! Тут безпечно. Можеш носити нормальний одяг.

Сем зміряв бляшанку поглядом, підозрюючи, що «нормальний одяг» – це її власний. Посміхнувся, уявивши себе у вузькій майці, коротких шортах, блідо-рожевих кедах і блакитній панамці. Безглуздя якесь!

– Мені не звикати до спеки, – відповів холодно. – Що ти тут забула? Чому не наказала «Зарі» задраїти внутрішній шлюз? Хто дозволив тобі хазяйнувати?!

У міру того, як на ідеально засмаглому личку Сани зростав подив, зростало і роздратування Сема:

– Це вже не розважальна прогулянка. Ми в небезпеці. Тобі доведеться слухатись.

– Так, капітане. – Сана жартівливо відсалютувала. – Доповідаю, капітане. На «Каселоні» немає бомби, капітане. Натомість є багато незрозумілих сенсорів, капітане! І пристрій для стеження, капітане! Рапорт закінчено, капітане. Як зрозуміли, капітане?

Сему спало на думку, що досить легкого поштовху – і бляшанка вирушить на дно разом зі своїми витівками, насмішками та очима, в яких не було ні натяку на веселощі.

Їй не подобалося блазнювати!

Ця думка так вразила Сема, що він на мить забув про все на світі.

Сана постійно грала. Панібратський тон, уїдливість та зневага – звичайна маска, що приховувала людину.

«Або програму імітації особистості», – нагадав здоровий глузд.

Але сьогодні Сем не збирався розгадувати теорію змов. Він волів би, щоб ця дівчина не мала серійного номера. Сана-найманка вписувалася в його світогляд значно краще, ніж кей-Сана.

– Звідки ти знаєш? – Він більше не хотів ні сваритись, ні нагадувати, хто тут головний. Якщо вона людина – сама все розуміє, якщо ні – жодні виховні промови не допоможуть.

– Я ж кіборг. Підключилася до лиходіїв і вивідала їхні чорні плани.

Сем дивився вичікувально, і Сана зім’яла кінець фрази.

– До мене заходила Котя, – зізналася тихо. – Сподіваюся, капітане, вона не плід нашої загальної уяви, тому що збожеволіти в системі Онікса – не найкраще майбутнє. До речі, щодо майбутнього… У нас трюм цвіте і пахне, причому буквально. Навіщо, по-твоєму, на Оніксі-10 ГМО-рослини? Вони там не приживуться жодним дивом. Чи їх підклали ті, хто відправив нас на Онікс-12?

«А сенс?» – збирався знизати плечима Сем, але його шиї торкнулася гладка шовковиста шерсть, і розгублений погляд Сани підказав, що момент для обговорення рослинництва не найкращий.

Сем повільно обернувся. Сонця на мить засліпили його, а потім небо закрила величезна оранжево-червона звірюка.

«Кулька на курячих ніжках», – майнуло в ошелешеному мозку. Та сама, із упаковок місцевих комбікормів. Мила, пухнаста, з кумедним «дзьобиком»… І діаметром тіла не менше двох метрів.

– Ось тобі й планета без великих хижаків, – тільки й зумів сказати Сем.

І подумав, що дарма шукав у своїй супутниці ознаки людяності. Кіборг зараз не завадив би. Нехай навіть не бойовий – звичайного лайс зжер би з не меншим апетитом.

– Замри, капітане, – судячи зі здавленого шепоту і кроків, що віддалялися, Сана теж зрозуміла: гинути обом необов’язково.