Розділ 21.1. Дивовижна природа. Головне – не стати її частиною

З неопублікованого роману Коте Ріни

Я загубила їх! Це здавалося неможливим, але я примудрилася проґавити той момент, коли Вероніка Торн розпрощалася з Габріелем Антесом і увійшла до одного з десяти пасажирських ліфтів «Селестини». Антес зайшов до іншого ліфта – це єдине, що я бачила точно, та визначити, до якого саме, не могла.

Втім, якби й змогла, мені б це не допомогло. Вони могли вийти на будь-якому з поверхів для пасажирів першого класу. Принаймні на квитку Вероніки Торн стояла відмітка про те, що вона подорожує в еліт-зоні. Впевнена, Антес також не оселився в економ-класі.

– Неймовірно! – Я надто захопилася масштабам «Селестини», щоб засмучуватися через невдачу зі старими знайомими з Дослідницького центру. – Це ж як ціле місто!

Люди проходили крізь мене, не помічаючи. Я звикла до такого ставлення, але не втрималася від сумного зітхання.

Рекламні банери, розвішані по всьому лайнеру, обіцяли безліч розваг і задоволень. На жаль, хоча на моєму рахунку і назбиралася пристойна сума (спасибі Антесу та його махінаціям, він навчив мене основам нечесної гри), примара не могла насолоджуватися розкішшю.

Пролунало оголошення про те, що зліт за п’ятнадцять хвилин, тож пасажирам наполегливо рекомендується, навіть наказується (але не те щоб категорично), пристебнутися до крісел або ліжок у каютах.

Суєта в коридорах тривала, наче нічого й не сталося. Схоже, у вартість квитків входив і дозвіл ігнорувати правила.

– Товстосумам вільно живеться? – Я підморгнула хмільній парочці, що поспішала від одного бару до іншого, і вирушила на пошуки рубки, де, можливо, вдалося б побачити список пасажирів.

Зліт минув непомітно, хоча той чоловік, що поперхнувся коктейлем і зчинив невелику паніку серед персоналу, міг би зі мною посперечатися. До службових приміщень я так і не дісталася – мене постійно щось відволікало. То на басейн захотілося подивитись, то в казино зазирнути, то посидіти біля сцени, де репетирувала вечірній концерт начебто супер-мега-популярна на Оніксі поп-група…

Я бавилась, як дитина в оточенні нових іграшок. Якоїсь миті мені спало на думку, що до Аліана півтора місяці шляху, і часу для пошуків Антеса, Торна і Метта вистачить сповна. Щоправда, на Онікс-1 ми прибули б лише через шість днів… Але я сумнівалася, що на «Селестині» справді перевозять ув’язненого Даніала Каса.

На круїзному лайнері все променилось таким святковим і радісним настроєм, що хотілося забути про негаразди і поринути у нескінченні веселощі. На жаль, шансу насолодитися безтурботністю у мене не було.

Дивовижу я помітила в оранжереї, куди зайшла заради ніжних орхідей і великих тропічних метеликів. Там яскраво світили лампи, тому «зайва» пляма світла на одній зі стін не здалася підозрілою.

Тобто спочатку не здалася.

Невдале підсвічування, випадковий відблиск… Багато варіантів! Але якоїсь миті я зрозуміла, що ця світлова «цятка» рухається.

«Уяво, паніку геть!» – я висміяла свої дурні страхи. Потім побачила, що пляма переслідує мене, причому вона не плоска, а об’ємна, й існує незалежно від будь-яких поверхонь.

«Щось» ішло до мене – повільно підпливало, злегка розгойдуючись і ворушачи численними відростками світла. Йому не заважали перешкоди на кшталт металевих підставок або лавок для відвідувачів.

Це лякало – чи тому, що ні з чим подібним я раніше не стикалася, чи тому, що світловий «клубок» прямував у мій бік, і сумніваюся, що від нього вдалося б сховатися за стіною.

– Киш! – слабко крикнула я, відступаючи. – Пошукай когось іншого!

Пляма зупинилася за два метри від мене.

«Воно розумне?!» – стало ще страшніше.

– Ерідана Аротискулусіс? – прозвучало незрозуміло звідки.

Я завмерла. Це словосполучення здавалося дещо знайомим. Воно точно траплялось мені раніше. Такої абракадабри не забудеш навіть якщо захочеш. Де ж я це чула?

– Зет-508? – уточнив… хто?!

Я не розуміла, що діється!

– Йди геть!

Я не чула свій голос, але, впевнена, вийшло не грізно, а нестерпно жалюгідно.

«Ерідана Аротискулусіс», – раптом прорвалося до свідомості. Ерідана!

Ні, я не могла помилитись! Це безглузде ім’я стосувалося мене! Воно належало мені – точніше, працівниці Зет-508, яку влаштував у Дослідницький центр Родас Торн і яку цей же Родас Торн видалив із бази Центру кількома кліками комп’ютерної миші.

– Доброго дня, – звучали фрази з нізвідки. – Приємно вас зустріти.

«Це воно», – я з жахом дивилася на світлову цятку.

– Хто ви? – пробурмотіла, знаючи, що жодна істота у Всесвіті мене не почує.

– О, перепрошую. Забув відрекомендуватися. Професор Дхарі Іль до ваших послуг. Дозвольте називати вас Зет?

Шкода, що привиди не здатні закотити очі і зомліти. Найбільше тієї миті я шкодувала саме про це. Як просто – відключитись і вдати, що маячня навколо несправжня…

– Що ви таке? – Незважаючи на всі зусилля, втекти з реальності не виходило, тому варто було придивитися до невідомої істоти уважніше.