20.3

***

Сем здригнувся, коли режим освітлення в кают-компанії змінився на «туманний ранок».

– «Заро», поверни нормальне світло, – не піднімаючи очей від планшета, наказав він.

Лампи спалахнули, відблиски сяйнули від екрану, та яка різниця?

Час біг, сторінки змінювали одна одну… Іноді Сем зупинявся і перегортав текст назад, щоб уважніше перечитати, іноді пропускав абзаци описів, що не стосувалися справи.

Даніал Кас, Іліас Метт, Родас Торн, Габріель Антес… Чотири імені, чотири питання. Ці люди були замішані не тільки у вбивстві (за умови, що Котя його не вигадала), а й у якихось оборудках з Оніксом-10 та Оніксом-12 (якщо, знову-таки, ця історія цілком і повністю не породження уяви привида) .

З динаміків полилася какофонія звуків, у якій, маючи фантазію, можна було розпізнати спів птахів, причому водночас усіх, чиї голоси були в базі.

– «Заро», вгамуйся! Стандартні налаштування! Ну!

Тиша повернулася.

Сем прочитав ще кілька сторінок зі щоденника Коті і спіймав себе на тому, що ніяк не може зосередитися на давніх подіях у Дослідницькому центрі. Наразі його займав бортовий комп’ютер. Що за дивні збої? Чи не ознака того, що хтось знову керує «Каселоною» здалеку?

Сем зупинився на моменті, коли начебто правильний Родас Торн потягнув еліанина в дезінтегратор, щоб знищити сліди їхньої співпраці.

– Зміїна яма, – промовив тихо. – Вони всі одне одного варті.

Освітлення знову змінилося – на «рожевий захід», якщо Сем точно пам’ятав палітру.

Він закрив текст і примружився, стежачи за миготінням ламп.

З кораблем явно щось коїлося.

Потім світло зникло.

Зовсім.

Стало настільки темно, що Сем не втримався і торкнувся повік. Динаміки видали несамовите шипіння і начебто вимкнулися, легкий вітерець, що дув із вентиляції, ослаб і зник.

– «Заро», звіт! Хоч якийсь! – Сем сподівався, що внутрішні несправності система опише, як і раніше, нормально.

Відповіддю стала нестерпна тиша і поодинокі неприємні хрипи разом із металевим брязканням.

Сем увімкнув планшет. З обуренням побачив, що заряд акумулятора майже на нулі, і пообіцяв собі надалі такого не допускати.

«Якщо це «надалі» в мене буде», – кольнула не надто обнадійлива думка.

Присвічуючи екраном, він досяг виходу і посміхнувся, згадавши, як у порту Аріппи «Каселону» обзивали іржавим коритом лише за те, що на ній разом із ліфтом використовувалися звичайні сходи. От і застаріле планування знадобилося. На ліфті без електрики не поїздиш, а сходам начхати на примхи бортового комп’ютера.

Екран погас, і вмикати його знову Сем не став. Сходи не захаращені, кожен поворот він знав як свої п’ять пальців. Ще трохи – і в рубці буде світло від ілюмінатора. Навіть тут темряву розсіювали відблиски далеких сонць.

Переступаючи через дві сходинки, Сем кинувся нагору. Невчасно промайнули спогади про те, що нещодавно він летів цим маршрутом униз – завдяки Сані.

«Може, вона тоді не навмисне?» – але розмірковувати про кіборга (справді ж кіборга?) було нераціонально.

Щось м’яке і округле тицьнулося в коліна. Пальці намацали довгу шовковисту шерсть, широкий м’який «дзьоб» і…

І зуби, які зникли, щоб за мить впитися в гомілку.

– Чорт! – Сем схопив вертляву істоту обома руками і спробував відірвати від своєї ноги.

Начебто вийшло – важка кругла туша відлетіла кудись убік.

– Ненавиджу лайсів…

Наступної миті потужний поштовх довгих кігтистих лап відправив його в політ, і Сем, проклинаючи інопланетну фауну, загуркотів униз.

«Бог трійцю любить», – згадалася давня приказка. Цікаво, чи ще жива релігія, що її породила? Навряд чи, хоча… Все можливо.

Сем хапався за гладкі стіни, але прискорення не давало жодного шансу.

На повороті вдалося зупинитись. Він потер бік, що напевне довго буде синім, і потягнувся до планшета.

Пальці знову натрапили на шерсть, крізь щільну штанину відчувалося гаряче дихання.

– Та щоб тебе! – У неяскравому світлі екрана лайс був на подив великим і якимось непоказним. – Ану киш!

«Дзьоб» розкрився, вологий рожевий язик лизнув прокушену гомілку Сема.

– Ти всерйоз вирішив мною повечеряти?!

Планшет ударив тварюку по шерстистій маківці і, випавши з руки, поскакав униз, до вантажного відсіку.

Сем відчув легку невпевненість. Не те щоб він дійсно думав, начебто лайс, який недавно вилупився і за кілька днів встиг набрати кілограмів десять, міг зжерти людину, але темрява тріпала нерви.

– Йди геть! Їжі тобі вистачає!

Пролунав дивний протяжний звук, що чимось нагадував нявчання кішки і крякання качки одночасно. Сем стиснув зуби і наказав собі наступного разу бити тварину щосили, інакше на «Каселоні» справді можуть недорахуватися власника.