20.2

***

/«Каселона»/

У медпункті було тихо, і шарудіння сторінок здавалося нестерпно гучним. Леві любила друковані книжки. Вона пробігала очима рядки і часом уявляла, що тримає в руках не паперозамінник, а справжнісінький папір із запахом друкарні. Як у старі романтичні часи, коли дивиною вважали екрани, а не целюлозу…

Мигнув біоконтролер. Відблиск світла впав на білу стіну, і Леві підняла голову, вириваючись із сентиментальної історії кохання аліанського принца та дресирувальниці лайсів.

Прилад запевняв, що підключений до нього пацієнт отямився, проте блідий до неможливості Матіас Антес не ворушився.

– Як ви почуваєтесь? – Леві бачила, що його вії тремтять. – Не хвилюйтеся, ви в безпеці. Це пасажирський корабель «Каселона», і незабаром ми доставимо вас до справжньої лікарні. – Вона схилилася над юнаком, щоб він роздивився її обличчя. – Матіасе?.. Все гаразд. Ви не в полоні.

Він ударив коротко і без розмаху. Заліпив кулаком їй у підборіддя, відкинувши на кілька кроків. Леві здалося, голова готова вибухнути зсередини, зуби занили, з прокушеної губи почала сочитися кров…

– Матіасе, все закінчилося. – Офіцерка Стар бувала і не в таких ситуаціях, тому постаралася зберегти спокій.

Але Матіас уже зривав із себе датчики і не реагував на мирний тон.

– Давно хотів влупити тобі як слід, продажне падло. – Він плюнув на підлогу і, хитаючись, устав.

Ще не відійшов від пережитого шоку?

Напевне. Матіас – боєць. З викрадачами так і треба чинити, а не чекати порятунку нізвідки.

– Матіасе, – почала Леві знову, сподіваючись, що зуміє до нього достукатися.

Незграбний стусан штовхнув її до стелажу з медикаментами, другий зачепив плече.

– Аліанська повія! Вся Галактика знає про твою ганьбу!

До неї дійшло: справа не у викраденні і не в Даніалі Касі, а в ній самій.

Леві сповзла на підлогу й безсило стиснула кулаки. Молодий Антес такий, як усі… В цьому світі важко знайти людину, яка не чула про провину офіцерки Стар. Час минає, злочини забуваються, а про неї говорять і далі!

– Зрадниця Стар!

Леві зіщулилася, підтягнула коліна до грудей. Матіас нависав, як скеля, а в неї не вистачало ні сил, ні духу підняти очі. Адже він не перебільшував… Вона зрадила свою систему і отримала, що заслужила. Жодні побої не зітруть її вину!

– На місці аліанського шпигуна я б застрелився, щоб не мати справ із такою нікчемністю, як ти!

Леві стиснула зуби, відчуваючи, що ось-ось розридається. Молодий Антес знову сказав правду. Вона – ніщо. Одвічна невдаха. Порожнє місце, яке мріяло про щире кохання і отримало добірну брехню. Абсолютний нуль!

– Втікаєш із Онікса? Не старайся. Таким, як ти, ніде не знайти спокою.

Матіас замахнувся знову, але цього разу удару не було.

– Та ти хоч знаєш, хто я? – Зневага в голосі юнака замінилася страхом. – Відпусти!

Леві прибрала руки від обличчя. Біля неї був вільний простір, розлюченого хлопця відтягали назад до ліжка.

– Арте?.. – Вона мріяла провалитися крізь землю, щоб Вовк не побачив її сліз.

Це було так принизливо… Курсантка-відмінниця, ідеальна напарниця, зрадниця Стар, жалюгідна знесилена істота без волі до життя – Леві пройшла всі стадії за кілька років. І що далі? Тавро зрадника вічне. Все скінчено. Їй не зрадіють навіть у найдешевшому борделі.

– Ти! Негайно звільни мене! – Матіас брязкав наручниками, якими Арт прикував його до ліжка. – Мій батько пошле тебе жебрати!

«Не треба злити сина міністра», – Леві сіла навколішки, намагаючись підвестися, і виявила, що Арістей уже поруч.

– Потерпи, – ніяково промимрив він, витираючи антисептичною серветкою кров із її підборіддя. – Зараз біль мине.

Леві не сподобався його уникливий погляд. Арт неначе боявся зустрітися з нею очима. Вона подумала, що так дивляться на невиліковних хворих, – із жалем, від якого стає нудотно.

– Я сама. – Леві відштовхнула чужу руку і, втративши рівновагу, майже впала Арістею на груди.

«Я безнадійна», – серце забилося так швидко, що він не міг цього не почути. Але Арт відсторонився тої ж миті – занадто поспішно навіть для людини, яка ледь не втратила роботу через дурну колегу. Йому не просто було неприємно торкатися її – він, напевно, відчував огиду.

– Йди. Я впораюся з Антесом, – холодно промовила Леві.

Вона звикла до ненависті, але чомусь міцно стиснуті щелепи колишнього напарника зачіпали гостріше, ніж багатогодинні репортажі на міжпланетних каналах або реальні удари.

– Ні, не впораєшся, – Арт говорив рівно, без натяку на емоції. – Тобі треба відпочити. Я покличу Сану.

– Вона пішла по медикаменти, незабаром повернеться. – Леві сяк-так випросталась і змусила себе не відвертатися під час розмови. – Дякую за допомогу.

Арістей передав їй серветку. На мить їхні пальці зустрілись, і він знову відсмикнув руку на мілісекунду раніше, ніж вимагав природний перебіг подій.