Розділ 20.1. Лови на живця. Примітка: це боляче

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Роки, проведені в Дослідницькому центрі, дуже вплинули на моє сприйняття світу. Я не дивувалася ні технічному прогресу, ні химерній архітектурі, ні навіть тому, що від Землі мене відокремлювала вічність. Мені не здавалося, ніби я у фантастичному фільмі, – реальність навколо мене була справжньою в прямому сенсі слова, і кожен її елемент на кшталт сріблястих зорельотів, слухняних роботів-прибиральників або незвичних сузір’їв не був недоречним.

Завдяки галанету я знала, чого очікувати від тутешньої цивілізації, тому пейзажі, що проносилися за вікнами таксофлаєра, не шокували і не дивували. Космопорт, щоправда, трохи похитнув мою душевну рівновагу. Він був надто звичайним – простим, грубим і сірим. Практичним, як зауважив би будь-який розсудливий житель Онікса. Але я, пам’ятаючи рекламні картинки, неабияк розчарувалася.

– Вокзал у великому масштабі, – вирішила невдоволено і, махнувши на прощання лаборанту, з яким прилетіла сюди з Центру, вирушила на пошуки потрібного корабля.

Від неосяжної кількості інформації рябіло в очах, проте більша її частина мені ні про що не говорила. Я годинами стежила за величезними екранами, де постійно з’являлися та зникали рядки, але «Онікс» на них згадувався нечасто, «Онікс-3» – жодного разу.

– Це погано. – Врешті-решт до мене дійшло, що відбувається дещо неправильне. – Я точно знаю: туди ходять кораблі! У новинах постійно про це кажуть. До біса, що заважало подивитись у галанеті?

Взагалі-то заважав Іліас Метт, стараннями якого порядки в Дослідницькому центрі стали більш жорсткими і несанкціоновані спроби вийти в галанет швидко припинялися.

Через пів дня, витративши безліч нервових клітин, я отримала відповіді на свої запитання. На жаль, вони мені не сподобалися.

Так, транспорт регулярно відвідував Онікс-3. На мою біду, пасажирського серед нього не було, а офіційний піднімався з військової бази, розташованої за межами міста. Я мала або подолати десятки кілометрів пішки, або сподіватися на випадок.

Скажу прямо: у те, що хтось надумається їхати з головного космопорту на військовий і я зумію причепитися до цього оригінала, вірилось мало. Що ж, прогулянка чекала довга…

Я затрималася біля інформаційного табло, сподіваючись на удачу, і подумала, що продовжувати «місію» просто ліньки. Можливо, завтра мене знову охопить жага до дії, та сьогодні я виснажилась повністю. Дивний стан для примари… Але повірте, я відчувала втому. Нехай не фізичну – з мене вистачало і душевної.

– Яньку! Ти ідіот?! Негайно здай квитки!

Крик невисокої повної жінки в обтислому костюмі яскраво-рожевого кольору і сонцезахисних окулярах, яка зупинилася майже посеред мене, неприємно різав слух. Я відсунулась від неї, востаннє кинула погляд на екран. Нічого корисного.

– Асо, рибонько, ми так довго планували цю подорож! – Сутулий чоловік у шортах і майці з блискітками замахав руками, змусивши мене відійти ще далі. – Не вір усьому, що кажуть у новинах.

– Я не полечу зі злочинцями! – Жінка так різко хитнула головою, що її окуляри злетіли з носа і повиснули на шнурку. – Як ти собі це уявляєш? Нас розділятиме тоненька стіна!

– Їх повезуть економ-класом, пташко.

– І ми поїдемо в економі! Досить! Здавай квитки! Я не обідатиму за одним столом із терористами!

Останнє слово вона прокричала так голосно, що я звернула на нього увагу. Потім вслухалась у швидку мову чоловіка і кинулася до найближчого екрану з новинами.

Те, що мене цікавило, майнуло після пліток про місцевих «зірок». Я вихопила із півхвилинного відеоролика лише назву, а потім екран заполонила політична реклама.

Круїзний лайнер «Селестина»…

Години терплячого спостереження дали змогу зрозуміти, у чому, власне, річ.

Суд над членами якогось терористичного угрупування перенесли з Онікса-2 на Онікс-1. Трьох ув’язнених планували перевозити на «Селестині» – величезному лайнері, що вміщав тисячі пасажирів. Репортери висловлювали сумніви щодо правдивості цієї інформації. Також звучала думка, що плани конвоїрів зміняться через розголос у ЗМІ. Але я прокручувала в голові список імен і розуміла, що маю ризикнути.

Двоє з них не означали для мене зовсім нічого. Третім був Даніал Кас.

– «Селестина», так? Та сама, на якій Іліас Метт вирушає на Аліан? Цікаво…

Я повернулася до інформаційного табло, вже знаючи, що шукати. Було трохи бентежно від того, що мій план ось-ось втілиться в життя. Якщо новини не обманювали, незабаром я почую версію трагедії в Дослідницькому центрі з вуст Даніала Каса. Без сумніву, вона відрізнятиметься від варіанта, розказаного Меттом. І коли я порівняю розповіді… Впевнена, багато що проясниться.

Але спочатку не завадило б придумати, як спілкуватися з ув’язненим. Навряд чи в його розпорядженні є комп’ютер. До того ж… Зліт за пів години?!

Так, я все побачила правильно. Лайнер вирушав, часу на роздуми не було. Хоч би встигнути його знайти… Сектор А, місце 47-1. І як це розшифровується?

Я знову пошкодувала, що безтілесна примара не в змозі крикнути: «Підкажіть, як пройти в сектор А!».