19.3

Сем підійшов ближче до ілюмінатора і втупився в слід невідомого корабля, вольовим зусиллям проганяючи проблиски розпачу. Радіочастоти нічого не дадуть. Той, хто закинув «Каселону» на безлюдну планету, явно не планував дозволяти екіпажу ділитися своїми прикростями з усім світом.

– Глухо, – підтвердив побоювання Вовк. – Ефір мертвий.

– Ну й нехай. – Сем і не розраховував на радіозв’язок. – Друзів тут точно немає, а від інших допомоги не дочекаєшся. Викручуватимемося самі. «Заро», що за бортом?

Бортовий комп’ютер безпристрасно повідомив, що метеоритну хмару пройдено, обшивку не пошкоджено, прибуття на Онікс-10 точно за розкладом.

– Чудово. Як щодо зміни курсу? Скажімо, можеш повернути на Онікс-1?

«Доступ дозволено. Бажаєте ввести новий маршрут?».

– Що?! – Сем вчепився в клавіатуру як потопаючий у рятувальне коло. – Чому ж ти раніше… А-а-а…

Ні, помилки не було. «Зара» охоче підкорилася, та особливого значення це не мало. Сем міг управляти кораблем – але корабель не управлявся Семом. Інформація, яку виводила «Зара», не мала нічого спільного з реальністю. Сем запросто змінив курс і система розрахувала новий час прибуття на Онікс-1, проте «Каселона» навіть не поворухнулася. Її двигуни мовчали, монітори транслювали нісенітницю. Це вибивало з колії.

– Так навіть краще, – несподівано заявив Арістей. – Без зв’язку і вони, – він невиразно кивнув на лінію обрію, – не зможуть нами маніпулювати. Якось упораємося.

– Не треба мене втішати, – огризнувся Сем.

– А я вам нічого й не кажу. Невже й із собою поговорити не можна? Спробуйте на дозвіллі, це допомагає прояснити думки.

«Досить і того, що я розмовляю з привидом», – Сем кинув швидкий погляд на планшет, але ознак нових повідомлень не було.

– Пропоную розбиратися з проблемами у міру надходження, – сперечатися зовсім не хотілося. – Поточне завдання: покинути «Каселону», перш ніж вона затоне.

– Не факт, що ми тонемо, – не погодився Арістей.

– Зате факт, що вибратися з цієї водойми разом із кораблем навряд чи вийде. «Заро», підготуй шлюз.

У глибині душі Сем побоювався, що бортовий комп’ютер гаркне: «Доступ заборонено», і з динаміків пролунає зловісний регіт. Але «Зара» лише нагадала: без скафандрів вона нікого у відкритий космос не випустить.

– Надто тихо… Вас нічого не насторожує?

Подумки Сем уже підкорював Онікс-12, тому не відразу зрозумів, про що питав Вовк.

– Двигуни замовкли. І вентиляція не шумить, але рівень кисню в нормі. – Сем вказав на один із автономних приладів, яким іще вірив. – Можливо, зіб’ється температурний режим? Перевіряти ніколи. Збирайте своїх, Арістею, спробуємо вибратися із цієї консервної банки.

– Думаєте, Онікс безпечніший?

– Гірше точно не буде.

***

На екрані біля шлюзу горіли попереджувальні написи. Сем знав їх напам’ять, тому й не дивився у той бік, а ось Мік мало не довбав шоломом скафандра в чіткі білі літери на чорному тлі.

– Це правда? – Мікрофон робив голос хлопця тоншим і писклявішим. – Справді не можна… О, зворотний відлік. Дев’ять, вісім… А що як ми під водою?

– Байдуже, штани ти вже намочив від страху. – Міра, навпаки, ставилася до виходу з корабля разюче спокійно. – Шість, п’ять… Я чула, у вакуумі людину може… Кхе-кхе-кхе…

Сем легким порухом відправив її братика подалі і пригрозив, що якщо Мік пошкодить скафандр, то лишиться сторожити «Каселону».

– Ну і добре. – Юний Вовк наче зрадів такій погрозі. – Сана теж лишається.

– Сана за хворими наглядає, а ти боїшся, – не вгамовувалась Міра. – Три, два… Визнай: ти боїшся, як і Леві.

«Шлюз відкрито», – динамік перервав зачатки конфлікту.

Стулки шлюзу не ворухнулися.

Сем відчув, що ось-ось втратить контроль. І тут невдача, хоча блок «виходу» належав до внутрішнього управління і мав працювати нормально.

– Дядьку, це твоя пришелепувата система так гальмує чи ми реально в лайні по вуха з гіркою? – Міра безуспішно намагалася здути з очей зелений чубчик. – У-у-у… Тільки марно цей мотлох натягувала і речі збирала!

«Вона має рацію. Ми в лайні по вуха», – але Сем блиснув зубами і оголосив, що на план А він не надто розраховував.

– А план Б – скиглити тут, доки їжа не скінчиться, а потім зжерти одне одного? – Міра здерла з голови шолом і люто відкинула волосся з чола.

– Тобі аби пожерти, – дорікнув Мік. – Ніяк не можеш вирішити, хто буде на сніданок, а хто – на обід?

– Не переймайся, особисто тебе зжере утилізатор!

«Дещо в цьому світі ніколи не змінюється», – Сем звичним жестом відправив обох крикунів у сховище скафандрів і найсерйознішим тоном попередив: пошкодять обладнання – горбатитимуться на «Каселоні» до кінця своїх днів.

– Півтора місяці? – пирхнула Міра. – Переживу!

– З твоїм раціоном їжі на тиждень не вистачить. – Мік безстрашно напрошувався на сутичку.