19.2

***

/«Каселона»/

Сему не подобалася діяльність за ілюмінатором. Озброєні люди – компанія неприємна, але зрозуміла, адже мова сили одна для будь-якої планети, проте їхня поведінка не вписувалася в жодні схеми нападу.

Незнайомці у військовій формі не кинулися на штурм беззахисного корабля. Натомість вони почали фотографувати його з різних ракурсів, нагадуючи захоплених туристів біля якоїсь історичної пам’ятки.

– Таке враження, що зараз посиплеться конфетті і з кущів вистрибне репортер із криком: «Усміхніться, це прихована камера!» – Арістей теж з упередженням поставився до нереалістично мирної картинки. – Шкода, що зовнішні камери транслюють метеоритний дощ. Мені хотілося б роздивитися це все краще. Не вважайте мене безнадійним оптимістом, але тих, кого хочуть убити, нечасто фотографують на згадку.

– Маніяки збирають трофеї. – Сем нещодавно дивився детективний серіал і досі був вражений.

– Ви вважаєте, Онікс-12 став притулком для маніяків із усієї Галактики?

– Я вважаю, ці шестеро з камерами точно знають, що й навіщо роблять. І один із них – кіборг. Той, у центрі. Бачите? До біса! Ще трохи – і вони підійдуть так близько, що зникнуть із поля зору.

– Вони й так надто близько. «Каселона» не така маленька, щоб із її рубки було видно…

Договорити не вдалося.

– Тату! – оглушливий вереск перервав міркування Вовка, а за звуковою хвилею, від якої, здавалося, задеренчали шибки, в рубку ввірвалася Міра. – Мене вкусив лайс! Мені треба у медпункт!

– Скажи Сані. – На Арістея крихітна подряпина не справила враження.

– Я не можу її знайти! Де наша аптечка?

– Там, де вона лежала вчора і позавчора, – спробував відмахнутися від батьківських обов’язків Вовк.

Спробував, так.

Сем залишився на самоті менше ніж за пів хвилини.

«Діти – справжня кара», – посміхнувся подумки.

Сів у крісло пілота, спохмурнів, бо люди зі зброєю вже щезнули, спробував знайти хоч якісь позитивні моменти в нинішній ситуації… На жаль, на думку спало лише те, що заради приголомшливого пейзажу за ілюмінатором туристи долали тисячі світлових років, а «Каселоні» вся ця краса дісталася безплатно.

У небі промайнула зграя великих чорних птахів, схожих чи то на моррок із Аріппи, чи на ворон із Землі. У яскравому світлі двох сонць їхнє пір’я неприродно блищало, навіваючи ідеї про кей-створінь.

Птахи зникли в густому гаю, що тягнувся аж до горизонту. Незвична для запиленого Онікса зелень впадала в очі, конусоподібні крони знову-таки нагадували щось штучне. Наче по той бік скла наліпили картинку…

Оживляв це все лише вітер, що розгойдував гілки та пригинав верхівки дерев. Дивні, до речі, верхівки. Сем міг присягнутися: зовсім недавно їхня лінія проходила якраз під цяткою бруду на ілюмінаторі, а тепер вона піднялася на півтора сантиметри, не менше.

«Ми тонемо», – Сем сприйняв цю новину напрочуд спокійно.

Корабель герметичний, води боятися не варто. Подумаєш, впали в озерце чи річечку! Якщо повернути управління, можна і з болота вискочити.

«Якщо», так. Це «якщо» геть-чисто перекреслювало всі плани.

– Як ситуація? – У рубку повернувся Арістей, розповсюджуючи стійкий запах антисептика.

Сем коротко описав ситуацію.

– Вважаєте, вода заважає нас захопити? – почув питання, про яке й сам устиг поміркувати.

– Ні. «Каселону» неважко підняти і посадити на рівному місці.

Вовк розуміюче кивнув і застиг перед ілюмінатором, напружено вдивляючись у далечінь.

Хвилин через десять озброєні незнайомці з’явилися знову. Вони вже нічого не фотографували, та й кораблю приділяли не більше уваги, ніж рослинності довкола. Позастрибували у невеликий флаєр без розпізнавальних знаків і зникли, ніби ніколи тут і не були.

– Впевнений, цьому є пояснення, – пробурмотів Арістей, прикладаючи руку козирком до чола і проводжаючи поглядом крапку, що зменшувалась у синяві. – Логічне, правдоподібне і дуже просте прояснення.

– Але ми його не бачимо, – озвався Сем. – Знаєте, останніми днями я до такого навіть звик. Гаразд, як пішли, то й скатертиною дорога. Треба якось повернути управління і розпрощатися з Оніксом, перш ніж нас знайде поліція і впаяє такий штраф, що мені доведеться розпродати себе на органи.

– Чує моя душа, це лише початок, – не поділяв оптимізму Арістей.

– Погодьтеся: якщо ми живі – початок вселяє надію.

– А чи надовго?

Сем вдав, що не почув це, по суті, риторичне запитання.

***

О пів на двадцять третю ідилію за ілюмінатором порушив невідомий корабель, що прорізав небо і на мить закрив обидва сонця.

– Дядьку, годинник треба синхронізувати. – У рубку завітала вся родина Вовка, і, звичайно ж, ніхто з них не міг мовчки стояти і спостерігати, особливо Міра. – Дивно якось, що в нас ніч, а на планеті – полудень.