Розділ 18.1. Пункт призначення. Впізнати нескладно, повірити важче

З неопублікованого роману Коте Ріни

Я довго думала, як підступитися до Іліаса Метта. Мені здавалося, що я точно знайшла злочинця. Треба було підготувати ґрунт та спробувати щастя. На жаль, я не уявляла, з чого розпочати наш діалог.

«Я знаю, що ви вбили Ліліану Евгенію», – це повідомлення я набирала на комп’ютері в колишній квартирі Габріеля Антеса десятки разів, але так і не наважилася зробити таку гучну заяву. Вона звучала надто пафосно і притягнуто за вуха.

Так, я не сумнівалася: того фатального дня на шиї Ліліани Евгенії висів смугастий шарф; у дезінтеграційній камері вона лежала без нього; такий самий шарф Метт витяг з-під свого ліжка і знищив.

Збіг? Та годі вам! Однак ні доказів, ні подробиць злочину в мене не було, тому я побоювалася, що Метт у відповідь поставить запитання, на яке я не зможу відповісти.

«Я знаю, що Ліліана Евгенія приходила до вас незадовго до смерті», – такий варіант не подобався мені ще більше. Професорка та Іліас могли перетинатися десь поза квартирою Метта, і він одразу ж розкусив би блеф.

«Я знаю, що ви викинули в утилізатор шарф Ліліани Евгенії», – на жаль, хоч ця версія і змусила б Іліаса понервувати, та серйозної загрози вона не несла. Ну, викинув – то й викинув. Як довести, що це була річ саме професорки Евгенії?

Час минав. Я стирала речення одне за одним. Зроблю помилку – Метт посміється з мене і перестане сприймати всерйоз. Злякаю його – він зникне з Онікса, і примара Котя залишиться примарою навіки.

Не скажу, що я особливо вірила у можливість зворотного перетворення або повернення додому… Я просто хотіла в це вірити. Примушувала себе вірити у нереальне! Адже еліанин бачив мене! Я – не власна фантазія, тож якийсь шанс у мене був. Ну, теоретично, тому що на практиці таких, як я, не існувало.

Врешті-решт одного разу у мене вистачило сміливості (в сенсі, необачності) зробити перший крок.

Це сталося пізно ввечері того дня, коли з синтезатораБК урочисто дістали хамелеона (як запевняла Галапедія, цей вид вимер на зорі освоєння космосу), і я вкотре впевнилася: спогади про Ветеринарний факультет, університетську бібліотеку та «Паразитологію» – не плід хворої уяви .

У хроноБК-лабораторії підкорили час… І хто винен, що побічним продуктом цього досягнення стала саме я? На долю до суду не подаси, та й лаяти її марно.

«Доброго вечора, Іліасе», – я погано уявляла, як звертаються до вбивць, тому вирішила дотримуватися ділового стилю листування.

На жаль, мене вистачило лише на перший рядок.

«Я знаю, що ви підставили Даніала Каса, і можу це довести», – як на зло, палець торкнувся сенсорної кнопки раніше, ніж я повною мірою осмислила плюси та мінуси цієї заяви.

Втім, вона звучало не настільки шалено, як теорія про вбивство.

Я не сумнівалася: життя Каса споганив або Метт, або Антес. П’ятдесят на п’ятдесят, як-то кажуть. Але віднедавна чаша терезів схилялася до Метта.

Оманливий слід створив Іліас – це поєднувалось і з його характером (бідолаха Амбер, їй повік не забути їхній короткий «роман»), і з навичками. Щодо самого вибуху не впевнена (навіщо професору знищувати Дослідницький центр?), проте накопичувач, розбитий колишнім заступником директора, доводив: Метт якщо не злочинець, то шантажист.

Йдучи у відставку, Антес нацькував на нього Службу внутрішніх розслідувань. Я подумала, що та флешка містила погрозу, а не шантаж. Адже Хом’як не ризикував би, якби Метт мав компромат?

Впевнена, що не ризикував би.

Отже, ярлик лиходія дістався Іліасу. Щоправда, його мотивів я не розуміла, і це псувало всю картину.

Але повідомлення вже полетіло у всесвітню павутину. Я подумки обізвала себе як уміла і почала чекати.

На місці Метта я б проігнорувала це або заявила в поліцію. Він вчинив інакше – відповів за дві хвилини. Клянусь, я очам не повірила, коли побачила конвертик повідомлення!

«З поверненням, Антесе. Я ж казав, що довго ви не протримаєтеся. Цей Центр – усе ваше життя, тож не псуйте собі ні минуле, ні майбутнє. І забудьте про Каса. Не заперечую, ви зможете довести, що за ґрати його відправив я. Тільки пам’ятайте, що під час арешту я відразу викрию замовника. У вас син росте, не подавайте йому поганий приклад. Батько-терорист – не найкраща спадщина для амбітного юнака.

До речі, ваші гроші скінчилися. Будьте ласкаві знову поповнити мій рахунок. Очікую приємний бонус. Через ваш нервовий зрив мені міцно дісталося від перевірок, тому компенсація буде доречною».

Поки я читала це і, зізнаюсь без натяків, тихо офігівала, повідомлення закрилося саме собою. Через секунду його вже не було ні у «Прочитаних», ні у «Вхідних».

– Антес заплатив Метту, щоб той підставив Каса? – У мене це навіть у голові не вміщалося. – Добре, припустимо. Але навіщо?! Через Ліліану Евгенію? Через дослідження? – Завдяки фантазії я непогано уявляла свій голос, і з його допомогою думки бігли рівніше. – Ні, Антес розраховував на хроноБК-лабораторію, а Кас хоч і ставив запитання, але нічого не саботував. Отже, справа у Ліліані Евгенії? Може, Хом’яка ревнощі заїли? Може, інші бомби й не мали вибухати? Може, на місці загиблого лаборанта Антес планував побачити Даніала Каса?