17.3

***

Сем лежав у темряві і подумки підсумовував сьогоднішні справи. Здається, він ще ніколи не вляпувався настільки серйозно. Хоч список складай, де й що не так.

У медпункті – два більш-менш стабільні професори-коматозники і хлопець на заспокійливих, якому перебування в ящику помітно зіпсувало здоров’я. Всі троє – під опікою фальшивого медика, найімовірніше – кіборга, хоча в Сема почали зароджуватися деякі сумніви з цього приводу.

У трюмі – грядка якогось мутантного салату та еліанин, знайдений у кошику для брудної білизни й покладений назад у морозилку. А ще – Леві та Міра, які дружно заїдали стрес шоколадом. Пропозиція робити це в каютах їм не сподобалася, бо те, що потроху зникає з тридцятикілограмової коробки, ласощами не вважається, а жерти в ліжку перед екраном – погані манери.

На кухні панікував Арістей. Він пророкував мало не кінець світу через те, що якийсь Астін Сін раптом націлився на «Каселону», причому на питання про те, з якого переляку цей Сін зацікавився крихітною «маршруткою», лише сумно зітхав і безнадійно махав рукою.

У сусідній каюті страждав Мік. Він зізнався, що й пальцем не чіпав планшет професора Торна. Ні часу не було, ні бажання, ні стимулу, ні, якщо вже на те пішло, потрібних навичок. Хлопець лише скопіював інформацію на носій «Каселони», а задня панель сама відлетіла, бо хиталася й до втручання, особливо після кількох падінь на підлогу.

Мік вважав себе боягузом, ганчіркою, порожнім місцем, жалюгідним типом, неуком і так далі згідно з «Великим словником синонімів та асоціацій». Лікувалося це порцією комп’ютерних ігор і твердженням, що якби він почав колупатися в планшеті, як обіцяв, то лежав би зараз у медпункті на місці Даніала Каса.

Ну а головна причина роздумів Сема була в його каюті. Котя, безмовна примара… Ні, відтоді вона не йшла на контакт. Не надсилала повідомлень, не відстукувала слова телеграфною абеткою… Виконувала свою обіцянку не набридати.

Сем відчував її присутність. Знав, що іноді ця істота з’являється і довгі хвилини дивиться на нього, ніби чекаючи дозволу «заговорити». Потім зникає на години, і здається, що ніколи не повернеться.

Та вона поверталася знову і знову.

Поверталась, чекала і йшла.

Це було незрозуміло і, як не дивно, не спричиняло дискомфорту. Може, тому що віднедавна Сем ставився до неї як до кішки, яка приходить і йде, коли їй заманеться. Або ж тому, що він багато разів намагався розпочати діалог, але ніяк не наважувався вимовити перші слова.

От і тепер Котя покидала його. Її кілька хвилин спливали… Вона ніколи не затримувалася надовго. Заглядала, чекала, бачила, що їй не раді, і забиралася геть.

Деколи Сем вважав себе останнім дурнем, але її безкінечна самота була нестерпна. Він ніби відчував тугу за простим людським: «Привіт, як справи?» і ледве стримувався, щоб не повернути у своє життя безумство під назвою «спілкування з привидом».

– Гей, постривай, – цього разу не вдалося впоратися з почуттями. – Я підключу сенсорну клавіатуру. Ти ж тут?

Легкі дотики до тильного боку руки не застали його зненацька.

«Так», – відповіла Катя за допомогою точок та тире.

«Я закінчу свої дні в палаті з м’якими стінами», – Сем встромив шнур у роз’єм, і на екрані з’явився звичайний текстовий редактор.

«Як ти здогадався, що я тут?» – Котя не марнувала часу.

Сем скрипнув зубами.

«У мене дах їде», – просилося на язик.

– Випадково.

«Не вірю».

– Краще повір.

«Знову заткнеш мені рота? Ти завжди відмовляєшся слухати тих, хто не згоден із твоєю думкою? – Котя набирала текст швидко, ніби поспішаючи сказати якнайбільше, перш ніж Сем психане і відключить клавіатуру. – Ти читав мою книгу? Вже зрозумів, із ким маєш справу? Ти що, дивишся на мене? Ти еліанин?!»

Сем скривився. Так, він якимось дивом знав, що вона – на протилежному кінці столу, але пояснити це не міг.

– Я дивлюсь на клавіатуру, – буркнув неохоче. – Увімкни логіку: якщо ти нею користуєшся, то й стоїш поряд із нею.

«Вибач. То ти читав книгу?» – з’явився новий рядок.

– О так, на кораблі коїться казна-що, а я повинен кинути все і вивчати твої мемуари. Якщо хочеш допомогти, розкажи коротко.

Декілька секунд на екрані нічого не відбувалося.

«Колись Даніал Кас був чесною людиною», – нарешті проступили слова.

– У дитинстві? – реготнув Сем, у якого перед очима досі стояла рвана рана на голові Арістея.

«До того, як він потрапив на «Селестину» і зрозумів, що його життя споганили не через помилку».

«Селестина»… Знову вона… Чому цей клятий круїзний лайнер ніяк не кане в небуття?

«Не смій відключати мене!» – великими літерами вибила Котя.

Але Сем і не збирався виставляти себе боягузом, нездатним глянути в очі реальності.

– Я прочитаю, – пообіцяв він. – Обов’язково. Прямо зараз. «Заро», відкрий пошту.