15.2

***

/«Каселона»/

Леві вийшла з душу і замоталася в рушник. Мокре волосся лізло в очі, і вона потяглася за гребінцем з пасажирського набору-мінімуму «Каселони», що лежав на полиці біля санвузла, відгородженого тонким пластиком.

У настінному дзеркалі промайнуло відображення. Леві здригнулася, зіщулилась і відступила на крок.

Віднедавна вона ненавиділа дзеркала. Вони нагадували всюдисущі екрани, з яких і вдень, і вночі дивилося її обличчя. І якщо з каналами новин, що регулярно перемивали кістки «зрадниці Стар», Леві нічого вдіяти не могла, то уникати дзеркал було просто. У міських нетрях Онікса-6, де вона жила після звільнення, чудово обходилися без них.

Гребінець застряг у сплутаних пасмах, і Леві смикнула сильніше, безжально приборкуючи непокірне волосся. Успадковані від матері темні кучері завдавали чимало клопоту. Раніше вони були таємною гордістю, а тепер лише дратували. Позбутися б їх… Але іноді навалювалась така ностальгія за старими щасливими часами, що Леві заплітала коси, як у далекій юності, і уявляла, що останніх місяців її життя не було.

Вона струснула головою, виплутуючи гребінець. Перед очима все попливло. Не треба було переоцінювати свої сили… Ця безтурботна Сана, що виконувала на «Каселоні» роль медика (саме виконувала – незважаючи на документи, її й оператором біосканера не взяли б ні в один медичний центр) якимось дивом мала рацію.

Дія «Елініту» і «Оніксідролу» не минула безслідно, хоча спочатку Леві сама дивувалася, що почувається чудово як для людини, яка провела у валізі понад добу. Слабкість підкралася непомітно, і щастя ще, що вдалося пристойно перекусити та сходити в душ. Саме час лягти й насолодитися статусом потерпілої.

Незважаючи на все, власник корабля наче не збирався дорікати за обман. Від цього на душі шкрябали кішки.

Леві зітхнула, сіла на ліжко і постаралася відігнати сумні думки. Так, вона могла серйозно підставити Райса. Якби «Каселону» перед вильотом перевірили за всіма правилами і виявили «зайчиху», зореліт затримали б для розслідування і, можливо, кілька його контрактів зірвалися б.

Але сенс страждати через те, що було? Нічого не змінити… Ні на кораблі, ні на Оніксі, ні у масштабах Всесвіту… Життя – тлінь, майбутнє – міф, щастя – афера…

– Досить! – Леві відчула, що ось-ось почне схлипувати. – Я витримаю все!

Мов у відповідь у коридорі пролунав протяжний крик.

Вона підхопилась і, не роздумуючи, кинулася до дверей. Звички підштовхнули. Роки роботи в поліції залишили свій відбиток у світогляді. Леві Стар вчили служити і захищати… І одного разу викинули, як зіпсованого кіборга, та це нічого не означало.

Через запаморочення вона затрималась у дверях. Заплющила на мить очі, чекаючи, коли мине слабкість, і зуміла переступити низький поріг. Випросталася, подивилася праворуч і ліворуч…

Подумала, що їй, напевно, вчулось – у коридорі не відбувалося нічого підозрілого.

Біля каюти навпроти стояла захекана, перемазана шоколадом Міра – не синьоволоса, як під час останньої зустрічі, а із зеленими патлами. Як завжди з гордовито задертим підборіддям, упертими в боки кулаками й недоброю посмішкою.

Леві добре пам’ятала доньку Вовка. Коли Міранель виповнилося чотирнадцять, вона надумала приєднатися до опозиційної партії «Чистий Онікс» і брала участь у мітингах. Майже кожна така акція закінчувалася в поліції, де молода офіцерка Стар була змушена няньчитися з дитиною напарника і не протестувати, оскільки права на суперечки поки не заслужила.

З-за плеча Міри виглядав Мік – її братик-розумник, який майстерно капостив тишком-нишком. Цей хлопчина зареєстрованих проблем із законом не мав, хоч і ходили чутки, що незабаром через нього всю сімейку викинуть на Онікс-3.

Ще один пасажир був ліворуч від каюти Леві. Чоловік років тридцяти п’яти, брюнет, привабливий, у сірій майці та смугастих спортивних штанах. Обличчя знайоме… Таке, що запам’ятовується, якщо точніше. Один раз побачиш – не забудеш.

«Він актор?» – промайнула дивна думка.

Леві чомусь уявила його у військовій формі на фоні раритетного автомобіля, ще й із примітивною зброєю на зразок пістолета.

Секундочку!

Вона моргнула, проте картинка не змінилась, і уява тут точно була ні до чого.

В руці незнайомця справді поблискував невеликий пістолет – напевне музейний експонат, бо ж у сучасному світі такі давним-давно не використовували.

«На околицях прогрес загальмувався і вогнепальна зброя все ще має значення», – пам’ять люб’язно підкинула цитату з підручника історії.

– Дурепо, ховайся!

Леві розгублено глянула на каюту навпроти себе, але Мік уже потяг Міру всередину і замкнув двері.

– Ви хто? – тихо запитав невідомий, граючись зброєю.

Звички – страшна сила. У вухах зазвучала бадьора нав’язлива мелодія, і офіцерка Стар кинулась обеззброювати чоловіка за всіма правилами, вкладеними в її голову в Академії. І тільки коли їх розділяли лічені сантиметри, вона подумала, що рушник, кімнатні капці та кола перед очима – не найкращий засіб проти терористів.