Розділ 15.1. Випадковості невипадкові. Особливо добре сплановані

З неопублікованого роману Коте Ріни

Торна не було тиждень. Я вже вирішила, що вбивство еліанина не зійшло йому з рук, проте в новинах не повідомляли ні про арешт, ні про відставку, ні про слова засудження від влади. Історію з Дхарі Ілем не роздували – офіційно її назвали навмисною дезінформацією та підступами недоброзичливців. Деякі канали натякали, що за всім стоїть Еліанія, яка надумала зіпсувати Оніксу День Заснування, інші кричали про змову у вищих урядових колах, треті – про провокацію якоїсь нейтральної сторони. Загалом секретність перемогла.

Антесу пощастило менше. Якщо Торн був лиш одним із безлічі професорів і цікавив хіба що правоохоронні органи, то заступнику директора як відповідальному за Дослідницький центр (директор щасливо уникнув цієї долі, оскільки займався політикою, а не наукою) дісталося не на жарт.

Габріель Антес оголосив про своє звільнення того дня, коли Родас Торн все ж став зіркою місцевих новин. Ні, у хроноБК-лабораторії не трапився несподіваний прогрес, та й у злочині професора не звинуватили. Торн, уявіть собі, одружився. З Веронікою – своєю колишньою, за сумісництвом – міністеркою економіки Системи Онікса.

Ще через тиждень Антес зібрав речі. Я не здивувалась, що його останнім розпорядженням було звільнення Торна. Але те, що за його доносом почалася перевірка діяльності Іліаса Метта, мене, зізнаюся, застало зненацька.

Раніше я переконалась: у Метта є якийсь компромат на Хом’яка, а тому наш красень-блондин недоторканний. Проте анонімку на Іліаса написав саме Антес, жодних сумнівів. Я сама стежила за її відправленням!

Це було дивно. Якби Метта почали трясти, разом із його особистими правопорушеннями спливли б і гріхи заступника директора. Колишнього заступника директора, ніяк не звикну! То навіщо ж Хом’як добровільно рив собі могилу?

Я довго розмірковувала про це. Виходило, що або Антес вирішив покласти життя заради справедливості, або більше не боявся Іліаса. Перше – дурня, Габріель прагнув отримати президентське крісло, а не тюремну камеру. А от друге здавалося цілком імовірним.

Еліанин, що зумів побачити «привида», надовго вибив мене з рівноваги. Поки я боялася майбутнього, страждала від невідомості і не наважувалася на діалог, в учасників мого розслідування багато що могло змінитися. Мало сенс терміново розібратися в новій розстановці сил.

На жаль, приділити Метту належну увагу не вдалось. У Дослідницькому центрі з’явився Родас Торн власною персоною і почав збиратися. Якщо вірити його щоденнику, він планував назавжди перебратися на Онікс-1 і зажити тихим і спокійним життям вірного сім’янина.

– Гей, а як же хроноБК-лабораторія та еліанська техніка? – обурилась я йому прямо в обличчя.

Він дістав крізь мене коробку з еліанськими накопичувачами і запхав у свій потертий портфель.

– Я бачила накази! Дослідження призупинено на невизначений час. Це твоя заслуга? Ти ж старався, щоб синтезаторБК не запрацював ніколи, от і досяг цілі! Думаєш, я не знаю, що того перехідника не існувало? Що він – вигадана деталь? Що «вірус» знищив записи техніків не випадково? Що еліанин, якого ти називав другом, а потім убив, придумав цю штуку на твоє прохання і замінив нею один зі звичайних індикаторів? Що ти запхнув Дхарі Іля в дезінтегратор, аби афера не відкрилася?

Професор перейшов до шафи і почав методично витягувати численні дипломи в рамках.

– Що він робить? – Мене переповнював розпач від усвідомлення того, що все розвалюється, і я не просто ніколи не стану людиною – ніколи не зрозумію, що я таке. – Досить ховатись і ухилятися! Тут лише ми. Ти – той, хто запустив апарат, і я – його породження. Поговори зі мною! Або із собою! Або з уявним другом! Розкажи про синтезатор!

Торн сів за стіл, різко відсунув дипломи на край. Його пальці забарабанили по гладкій пластиковій стільниці.

«Крапка, тире…» – спало мені на думку.

Дивно, скільки мотлоху може зберігати пам’ять і як легко з неї зникають потрібні спогади. Я добре пам’ятала, як відстукати сигнал SOS, – бачила в якомусь фільмі. Ще я до дрібних деталей могла описати обкладинку «Паразитології» та брелок на моїй студентській сумці. Водночас я гадки не мала, чи чекає на мене хтось у далекому нереальному світі. Може, цієї самотньої Землі зовсім не існувало?

Рука Торна була зовсім поруч. Я потягнулася до неї, щоб торкнутися його і (раптом пощастить?) сказати про себе. Хотіла відбити той самий «SOS» і сподіватися, що в системі Онікса знають абетку Морзе.

– «ОС-13», відкрий базу даних Центру, – раптом промовив професор, і я, підскочивши від несподіванки, зупинилася.

Він ввів пароль і зневажливо скривився, помітивши в кутку екрана віконце з таймером. Воно запевняло, що його допуск спливає за пів години.

– Мені вистачить, – буркнув Торн, прокручуючи списки співробітників.

«Шукає Метта?» – насторожилась я.

Ні, не Метта.

Його цікавила Зет-508.

Катерина, студентка ветеринарного. Жертва експерименту. Безправна робоча сила. Примара.

Я, одним словом.

Професор швидко гортав документи.

– Ти пам’ятаєш про мене?!

Я встигла помітити скан ідентифікаційної картки з моєю фотографією і хитромудрим незнайомим ім’ям, якийсь лист із логотипом Державного банку Онікса і незрозумілий документ з яскравою райдужною смужкою вгорі. Потім Торн закрив папку.

– Я цілий рік тут працювала! Чому зі мною поводились як із порожнім місцем?! – Чесно, я дуже терпляча, проте мені хотілося нарешті дізнатися хоч щось. – Стривай, тут із усіма так? Тож ти сховав мене серед класу Зет? Вони – як привиди для інших? На них усім начхати!