13.3

***

Двері в каюту Міка були прочинені, і тонкий голосок його сестри, яка розказувала про справжні почуття, пари, створені на небесах, і несправедливість світобудови, лунав у коридорі.

Сем пройшов би повз, проігнорувавши чужі сімейні проблеми, але погляд наткнувся на планшет Родаса Торна, недбало кинутий кимось на край ліжка. Ще трохи – і безцінна для розкриття таємниці річ впаде на підлогу – прямо на гумові капці, якими нетерпляче тупцяла Міра, і на шматок тканини з малюнком ведмежат, що випав із її кишені.

– Зникни, плаксо. – Мік азартно різався в якусь стрілялку, обравши супротивником бортовий комп’ютер «Каселони». – Забула, як добу в шафі ховалася? Ніяких соцмереж.

– Я маю попрощатися-а-а!

– І розказати, що ти на шляху до Аріадни? Універ назвати? І нашу майбутню адресу нагадати? Нізащо. Досить і того, що через твою романтику ми покинули дім.

– Через мою романтику?! – вереск Міри перекрив шум блендера, що працював на кухні. – А не через твої геройства, ні?! Спаситель недороблений! Гроза злочинності! Малолітній різник!

Мік похитав головою, ніби дивуючись, звідки взагалі могло взятися таке припущення, і пристрелив кількох інопланетних монстрів, що промайнули в куточку екрана.

– Тобі на мене начхати! – Дівчина штовхнула його крісло ногою, і зачеплений підлокітником матрац ворухнувся, планшет, що лежав на ньому, майже звісився вниз. – Егоїст!

Мік на мить відвів погляд. «Зарі» вистачило цього, щоб пронизати його героя довгим щупальцем пальми-мутанта.

– Дурепа! Глянь, що ти наробила! – Монітор залила яскрава калюжа крові. – Я ж зберегтися не встиг!

– Та ти сам вурдалак! Я його як людину попросила, а він…

– Ну хочеш, з одноразової пошти йому напишу? – примирливо почав Мік, зиркнувши на двері. – Жодних слідів не залишу.

– Я хочу зайти на свою сторінку в Галабуці! – Міру не влаштовували інші варіанти. – В Астіна сьогодні день народження! Мені треба його привітати!

– То попрощатися чи привітати? – скорчив пику Мік.

– Малий паршивець! Швидко кажи пароль!

– Сама ж попросила змінити й не казати тобі.

– То було давно!

– І відтоді нічого не змінилося. Нумо, сестричко, йди звідси. Я зайнятий.

– Чим? Іграшками! Ти як дитина! Подорослішай уже! Через те, що ти нарешті постараєшся, катастрофи не станеться!

– Звідки ти знаєш?! Завжди стається!

– Один раз – не завжди! Піднімай дупу і витягни з того планшету все!

– Я якраз вивчаю записи професора Торна, – прозвучала спокійна, сповнена гідності відповідь, і Сем зрозумів, що його помітили.

«Такими темпами я ніколи до затриманого не дістануся», – але він прогнав недоречні думки і заради пристойності постукав у двері.

– Дядьку, ти на зомбі схожий! – «привіталася» Міра. – Це що на тобі? Знову хакі, тепер на відтінок світліше? Лайно!

– І тобі доброго ранку, – кисло відгукнувся Сем. – Міку, що з планшетом?

Хлопець підхопився на ноги й ніби став вищим і дорослішим.

– Вже зламав і відіслав тобі, дя… вам, капітане, – відрапортував начебто серйозно. – Там майже все – відео. Двісті наукових фільмів про Землю часів початку освоєння космосу та історичний серіал про систему Онікса з Дня Заснування.

– І класні фотки, – додала Міра. – Ми не всі переглянули, бо прийшли тато і Сана. Там моделі позують на тлі нереальних краєвидів. Я таких ніколи в житті не бачила, навіть у путівнику Онікса-12 нічого схожого немає.

– Ще програма-«трисекундка», – перебив Мік, щосили зображуючи відданість справі. – Я її глянув, але не запускав. Ну, бо вона справді дитяча. Як іграшка. О, і зашифрований документ та файл у форматі, якого не знайти у галанеті.

Сем наморщив чоло. Відповідей не додалося, зате з’явилися нові запитання:

– Розшифрувати зумієш?

Мік сів, з сумнівом клацнув мишкою в рандомному місці екрана. Було видно, що йому кортить похизуватися й відповісти ствердно, але проблиски совісті не дають збрехати прямо:

– У онлайн це запускати не хотілося б… А вручну… – врешті промимрив він невпевнено. – Треба час.

– Який ти витрачаєш на ігри, – жорстко відрізав Сем. – Займися справою. А ти, – він повернувся до Міри і примружився, знаючи: так його обличчя стає зловісним і загрозливим, – поділишся зі мною одним секретом.

Дівчина миттю забралася на кілька метрів подалі і войовничо задерла підборіддя.

– Моє особисте життя тебе не стосується, дядьку! З ким хочу, з тим і зустрічаюся! – Її кулаки вперлися в боки, пальці нервово стискали щільну тканину пухнастого рожевого халатика. – Я ж тобі не вказую, кого тягти в ліжко! Хоч із кіборгами спи, і слова не скажу!

– Припни язика, дитино, – не витримав Сем. – Спочатку в ляльки припини гратися, а потім думай про побачення.

– Я доросла самодостатня жінка!