10.3

***

– Гарна грядка, капітане. Коли ти встиг? Вчора трюм був порожнім. О, там щось проростає! Де брав стимулятори росту? Таких потужних на Оніксі не знайти.

«Замовкни, бо прикопаю тебе разом із цією зеленню», – але на «гідропоніку», яка виявилась і близько не гідропонікою, спустилася подивитись Міра, і довелося притримати отруту.

– Дядьку, це у тебе типу хобі? – Неакуратно дожовуючи нестерпно апетитну котлету, поцікавилася донька Вовка. – Дивно. Як на мене, тобі більше таксидермія личить. Ти, виходить, нормальний?

– Не сміти тут. – Сем не міг відвести погляду від її заляпаних жиром пальців. Здавалося, ще трохи – і він кинеться підбирати крихти з підлоги як голодний щур. – І не чіпай брудними руками панелі.

– Дуже треба! – пирхнула Міра.

Мстиво відірвала листочок «салату» і, виляючи коротким рожевим халатиком, забралася геть, залишивши Сема в компанії приставучого кіборга.

– У тебе завдання – стежити за мною? – Сил на злість не залишилося.

– Угу. Таємна організація лиходіїв світового масштабу попросила наглядати за тобою. Вони збираються завербувати тебе, капітане. Або зазомбувати за допомогою променів смерті, тому раджу носити шапочку з фольги й тримати у теплі третє око. А якщо серйозно, то я підбираю розсипані тобою пельмені. Чи пропонуєш почекати, поки вони розтануть і приклеяться до підлоги? Сам казав: прибирання на мені. Що, розчарований?

Сем мовчки відійшов. Звірився з планшетом, глянув на вхід… З пасажирів нікого, але бляшанка йти явно не збиралася.

Байдуже.

Він ступив до пошти для Еніми – найближчого місця із помічених на плані вантажного відсіку чорними хрестиками. Поштурхав ногою мішки, прислухався до шелесту паперу. Нічого підозрілого.

– Теж думаєш, що вона там? – Сана зазирнула йому через плече. Як же бісила ця її звичка! – Хочеш відкрити?

– Про що…

Сем не договорив. Поруч із поштою стояла валіза на коліщатках – власність зниклої Леві Стар. Досить об’ємна штука, щоб усередині помістилася невисока худорлява дівчина.

– Неможливо. – Сем підняв чемодан і вразився, бо той був справді важкий. – Чорт! Усередині або каміння, або «заєць».

– Заєць?

Він потягнувся до не до кінця застебнутої блискавки і різко її смикнув.

– Покласти треба б, – заїкнулася Сана, проте кришка вже відкрилась і скручене тіло випало до їхніх ніг.

– Та щоб мене… Ти! Ти знала! Ти тягла сюди валізу і не могла не помітити, що вона надто важка!

– Через імпланти я не завжди правильно оцінюю вагу, – трохи винувато почала виправдовуватись бляшанка. – Тим паче, тут коліщатка. А навіть якби я щось запідозрила, ти б не послухав, капітане. Ти й досі не слухаєш.

Вигляд блідого тіла з пожовклими синцями на ребрах, великим опіком на стегні і довгим, трохи прикритим нижньою білизною шрамом поміж лопаток вплинув на Сема як ляпас. Сварки з кіборгом, який не факт, що кіборг, не мали сенсу. Леві, яка додумалася сховатися таким оригінальним (небезпечним, неприємним і відверто ідіотським) способом, потребувала термінової допомоги.

– Я так розумію, її речі в утилізаторі? – Сана відсунула валізу. – Ну а одяг навіщо було знімати? Вона маленька, помістилася б і в пуховику.

– У тій сукні вона ледь дихала, – пояснив Сем, забувши, з ким балакає. – Готуй ліжко в медпункті. – Він підняв Леві, намагаючись діяти обережно і не пошкодити її затерплі кінцівки. – Відключай професора від біоконтролера, їй він потрібніший.

Сана насупилась, присіла навпочіпки біля валізи.

– Стривай. Відчуваєш цей запах, капітане? Якийсь ефір. – Вона потерла пальцем крихітну маслянисту плямку на згині кришки. – Думаю, насамперед їй знадобляться ванна, туалет і ліжко. Поспіши, гаразд?

– В якому сенсі? – Сем почекав, прислухаючись до ритмічного дихання Леві.

– У тому, що ось це, – Сана відкрила внутрішню кишеньку валізи і витягла пляшечку з пошарпаною етикеткою, – старий добрий «Елініт». Снодійне з Еліанії, вже років десять заборонене на Оніксі. Не тому, що погане, а тому що шляхи великої політики складні й безглузді.

– Від снодійного люди не засинають без пам’яті на добу з лишком! – гаркнув Сем, акуратно повертаючись, щоб не зачепити своєю ношею вантаж.

– Точно. Крапля «Елініта» випаровується безслідно щонайбільше за вісім годин. Судячи з твоїх криків, капітане, Леві «загубилася» минулої ночі. Впевнена, снодійне вона вдихнула вранці, з розрахунком вилізти після зльоту і покаятися. Подивись записи, якщо не віриш. Між половиною сьомої та сьомою камери барахлили дуже послідовно.

– Крапля не випарувалася. – Сем не допитувався, якого біса бляшанці знадобилося переглядати записи. Навряд чи вона хотіла допомогти, а про інші мотиви краще подумати у слушний час. – Дивно.

– Дивно? Не те слово. – Сана запхала пляшечку в кишеню і відштовхнула валізу ще далі з дороги. – Це дурня якась, ця крапля як свіжа! Та тепер «Елініта» у Леві під носом немає. Уловлюєш думку, капітане? Вона прокинеться в найближчі хвилини і буде тобі дуже вдячна, якщо ти віднесеш її в каюту зі зручностями та їжею. Будь ласка, заради різноманітності не йди мені наперекір, га?