7.3

***

Онікс-6 перетворився на велику жовто-коричневу пляму, оповиту сіруватим туманом. Жодного естетичного задоволення від його споглядання Сем не мав, проте нащадкам Вовка заманулося востаннє помилуватись рідною планетою, і причин для відмови не знайшлося.

Дітлахи невідривно дивилися на екран, куди «Зара» транслювала зображення із зовнішніх камер. На обличчях підлітків застиг однаковий вираз погано прихованої вселенської туги і смутку. Зеленоволоса нахаба крадькома витирала очі, її братик-шкідник натужно покашлював, приховуючи шморгання носом.

На кілька хвилин Сем їм навіть позаздрив. Сам він давно й навіки втратив здатність до сентиментів. Аріппа стала для нього уособленням безпросвітності та горя, інші планети були лише точками маршруту. «Каселона» – єдиний дім, який він цінував. А все інше… Десь обставини складалися краще, десь – гірше, але загалом це не мало значення.

Залишивши Міру і Міка п’янитися гіркотою розлуки з рідними місцями, Сем повернувся до їхнього батька, який окупував головне крісло рубки. Крісло пілота. Те, в якому за останні три роки не сидів жоден чужак.

Дивитись на це було не те щоб неприємно… Дивно, напевно. Наче поселив гостя у власній кімнаті, а потім приревнував до свого ліжка.

– Водили раніше «маршрутки», Арістею?

– Тільки патрульні кораблі. Вони теж невеликі, керування майже не відрізняється. Хвилюєтеся?

Сем заперечливо хитнув головою:

– Не через вас. Онікс-6 позаду, через тиждень прибудемо на Онікс-10, а там кілька днів – і ця система забудеться, як страшний сон.

Вовк відвернувся від приладів і зміряв співрозмовника уважним поглядом.

– Даремно ви так. У нас є чим пишатися.

– Наприклад, міжгалактичною в’язницею на Оніксі-3?

– Дослідницький центр на Оніксі-2, ферми лайсів на Оніксі-7, галанітові шахти на Оніксі-8… І Онікс-12 – заповідна планета з умовами, близькими до земних. Колись я обіцяв Мірі та Міку, що відвезу їх туди на екскурсію.

– Не звозили?

– Вони виросли і втратили інтерес до природи швидше, ніж я виплатив іпотеку. Ми вже вийшли на прямий курс, Райсе. Далі й автоматика впорається. Відпочивайте. Починається найстрашніше лихо космічних перельотів.

Сем розуміюче посміхнувся:

– Нудьга?

– Вона, ріднесенька. Добре, що в системі аж до Онікса-12 стабільний галанет.

Нестерпно яскраві сонця Онікса «сліпили» зовнішні камери, і оброблена фільтрами картинка була не надто привабливою. Сем кілька секунд помилувався розпливчастими контурами покинутої планети, кивнув Вовку, визнаючи його право в найближчі півтора тижні сидіти в кріслі пілота, і попрямував у свою каюту.

Митниця, інспекція космопорту, якісь особи зі Служби контролю якості повітря, нахабні торговці, що намагалися підсунути «Каселоні» сітку для лову космічного сміття, люди з Нацбезпеки, знову інспекція і ще одна інспекція… Сем втомився від цієї метушні. Хотілось залишитися на самоті і або забутися важким сном, або дивитися в стелю, ні про що не думаючи.

На жаль, він розумів: це лише мрії. Потрібно розібратися з документами і скласти оптимальний маршрут до Аріадни. Справи не термінові, але нагальні.

– «Заро», перевір пошту. – Сем без жалю витяг зіпсовані клеєм штани з кошика для прання і кинув у відро для сміття. Кіборг, на якого поклали обов’язки прибиральника, розбереться.

– У вас сто двадцять нових повідомлень, – оголосив бортовий комп’ютер.

– Тобто моя електронна адреса вже є в кожній спам-розсилці Онікса? Чудова новина.

Як завжди, «Зара» сарказм не оцінила, натомість відсортувала листи та виявила серед них аж п’ять не рекламних.

Виписка з банку («Якщо це не ви той ідіот, який переказав чверть заощаджень на оплату похорону малознайомої вам людини, зв’яжіться з нами», – прочитав Сем поміж рядків), електронна копія дозволу на зліт плюс бонусна мапа системи, повідомлення від Нікала з купою доданих відеороликів, лист від якогось Аті Тіа з пропозицією угоди на Оніксі-10 та картинка-листівка від людини з майже забутого минулого, якою Олександра Райса вітали з днем народження на місяць раніше, ніж потрібно.

– Нікале, друже… Ну ти мені й підсобив. І чим виправдаєшся?

Та нічим. Серед мудрованих вибачень суть довелося шукати довго. Все зводилося до того, що Джеділей Сін планує покинути в’язницю цього року, і йому потрібно, щоб під час перегляду справи Алесана Лютик була відсутня. Торговець запевняв: за межами Онікса Сана не має для злочинців жодної цінності, тому її перебування на «Каселоні» буде спокійним, непомітним та необтяжливим. Головне – не називати її кіборгом, бо це підсилює комплекси дівчини.

– Охоче ​​вірю, що ти намагаєшся захистити племінницю, друже… Але за свою допомогу я чекав правди. Комплекси? Смішно… Елементарна імітація особистості без особливих доповнень. Дякую, що хоч управління мені передав, а не залишив у замкнутому просторі з непідконтрольною бляшанкою.

«Вибачся за мене перед Алесаною. Сподіваюся, ти добре сховав її. Зверни увагу: твої борги я не обнулю, поки ти не розповіси, коли саме підмінив її на мертвяка. Вона пішла за багажем і зникла, так?» – написав Сем.

«Розмовляти на самоті небезпечно. Можеш звикнути і забути, що існують інші люди», – надійшла відповідь.

Ні, не з пошти Нікала.

Літери з’явилися у звичайному текстовому редакторі, який відкрився поверх решти вікон сам собою.