Розділ 7.1. Кіборги теж люди. Іноді

З неопублікованого роману Коте Ріни

«Під мою відповідальність»… Тоді, два з чимось роки тому, ця фраза звучала для моїх вух справжнім безглуздям. Незнайома мова підкорилася мені пізніше, образ того, хто промовив ті слова, зник із пам’яті, але інтонації залишилися зі мною надовго.

Тож у моїй появі на Оніксі брав участь і Родас Торн… Точніше, він керував якимось експериментом, побічним ефектом якого стала я. Цікаво, мене збиралися запхати від гріха подалі в утилізатор, а оте «Під мою відповідальність» врятувало мені життя? Чи мені призначалася роль єдиної та неповторної сенсації, але наказ професора замінив світове турне на клітку?

Я не знала, чи маю дякувати йому, чи ненавидіти. Він подобався мені в загальнолюдському сенсі слова, проте той епізод біля еліанського синтезатораБК сильно охолодив мій запал. Я відчувала, що близька до розгадки своєї появи, і боялася, що правда мені не сподобається.

Апарат знов ремонтували. Розбирали, збирали, хапалися за голови, виявивши деталі, що залишилися невикористаними. Я чекала. Спостерігала, вивчала, ходила за лаборантами та ловила кожне слово. Супроводжувала Торна, підстерігаючи, коли він послабить захист і дасть змогу зазирнути в особисті файли.

Марно. Удача відвернулася від мене, і тому я вирішила змінити завдання.

Габріель Антес. Людина, що досягала успіху у всьому, за що бралася. Заступник директора Дослідницького центру і за сумісництвом – четвертий кандидат у вбивці.

Його пухкі щоки і манера смішно ворушити носом не залишилися непоміченими підлеглими. Антеса поза очі називали Хом’яком, хоча насправді в його підтягнутій постаті не було нічого хом’ячого. Навпаки, заступник директора ретельно стежив за вагою, регулярно відвідував спортзал і брав участь у кожних більш-менш значущих змаганнях непрофесіоналів.

Жіноча частина Дослідницького центру пліткувала про те, що якби Антес зробив пластику, то потіснив би у рейтингу місцевих красенів навіть Даніала Каса. Але Хом’як волів залишатися собою.

Він був не стільки вченим, скільки управлінцем. Округле обличчя надавало йому навмисне добродушного, трохи простакуватого вигляду. Корисна якість для того, хто прагне тицьнути носа в будь-яку справу і неначе знає абсолютно все про кожного співробітника.

До речі, особисту інформацію Габріель Антес не приховував з тієї простої причини, що її не було. Жодних згадок про сім’ю, жодної балаканини з друзями, жодного таємного збочення чи невинного хобі. Тільки робота. Вранці, вдень, увечері, вночі – для Антеса не було різниці, на яких цифрах зупинилися стрілки годинника. Він спав мало, харчувався переважно пігулками-концентратами, з розваг віддавав перевагу велотренажеру.

Провівши біля нього чотири дні, я не дізналася нічого нового. Заступник директора повністю поринув у головний проект Дослідницького центру – тераформацію Онікса-10, – і не виявляв жодного натяку на злочинні нахили. Навпаки, лаборанти могли б записати його до сонму святих!

Саме Антес вибив додаткове фінансування, крихти якого перепали й іншим лабораторіям. Завдяки Хом’яку в боксах з’явилися нові особи – молоді, азартні, готові працювати на благо науки вдень і вночі. А ще заступник директора влаштував збір підписів на захист звинуваченого у тероризмі професора Каса, що додало йому в карму чимало балів.

Пояснити, чому Антес мене насторожував, незважаючи на свої добрі справи, я не могла.

Ну а на п’ятий день спостереження стало відчутно цікавіше, тому що Амбер Міллс нарешті пішла в атаку.

Вона спіймала Хом’яка біля чоловічого туалету і, затинаючись, попросила «хвилинку». Він на мить розгубився, намагаючись визначити, що для нього важливіше: підкоритися поклику природи і залишити дівчину перетоптуватися в такому сумнівному місці чи стиснути зуби і повернутися до кабінету. Чесно, я йому навіть поспівчувала, а от Амбер, навпаки, сховала задоволену посмішку.

Природа перемогла, і це не збігалося з планами дівчини. Вона нетерпляче смикала невеликий планшет, покусувала електронне перо і з такою пожадливістю дивилася на двері з перевернутим трикутником, що професор Дікс не ризикнув пройти у вбиральню повз неї і потопав назад.

– Про що ви хотіли поговорити, Міллс? – Як завжди заклопотаний заступник директора почав розмову, ледь вийшовши з туалету.

У звабленні начальства Амбер була новенькою, тому згаяла його вільні тридцять секунд і опинилась у приймальні, де вже чекали двоє інших відвідувачів.

– Я щодо лабораторії, – заїкнулася вона. – Тут розрахунки щодо її відновлення. Приміщення майже не постраждало, тому…

– Надішліть мені на пошту, я перегляну все пізніше.

Двері кабінету зачинилися, секретарка з манерами ланцюгового пса повідомила якомусь Лисиці, що його зараз запросять, і Амбер залишилася ні з чим. Розгублено озирнулась, обсмикнула спідницю з розрізами, що виглядала з-під короткого халата, кинула погляд на планшет…

– Ну і як це робиться? – прошепотіла, сідаючи у вільне крісло і прикриваючи коліна. – Що? Розчарований мною? То сам до нього йди!

Через хвилину роздумів до мене дійшло, що у дівчини у вусі навушник. На жаль, почути репліки її співрозмовника було неможливо. Він чоловік і вони на «ти» – ось єдине, що я могла сказати з упевненістю. Цікаво…