6.3

***

Ні в галамаркет, ні в продуктову забігайлівку по сусідству з космопортом Сем не потрапив. Рекламне повідомлення: «Консерви зі складу, оптові ціни, доставка безплатна» спіткало його в момент підписання договору на перевезення льодовикової води.

– Чули про них?

Кур’єр охоче підтвердив, що фірма маленька, але солідна, зі своїми працює чесно.

– Зі «своїми»? Тобто не зі мною?

Як з’ясувалося, віднедавна Олександр Райс на Оніксі теж «свій» – за нього замовив слівце Товстун Нік.

– Угу, Нікал. Найкращий друг і ворог. Може, ви і його «племінницю» знаєте?

П’ять хвилин швидкої мови – і Сем вкотре відчув, що вуха ось-ось відвиснуть під вагою локшини, яка на них навалилася. Створювалося враження, нібито вся система твердо впевнена: Алесана Лютик – справжнє янголятко із тяжкою долею. Розумниця, красуня… Якби не її… кхм, особливість – мрія будь-якого чоловіка!

– А імпланти чимось заважають? Що не так? У розвинених світах навіть кіберінтим процвітає, і це нікого не бентежить, а ви ж говорите про людину.

А чи про людину?..

Йому пояснили, що інтим – це одне, а до дружини на сучасному Оніксі зовсім інші вимоги. Стовідсоткове здоров’я, наприклад. Жодних злочинних зв’язків у минулому. Освіта, якою не соромно заробляти на життя. Ну і характер: або бойова молодиця, що тягтиме сім’ю на своїх плечах, або слухняна лялька без власної думки. Мода на таких, уявіть собі. А бідолаха Сана, як-то кажуть, ні риба, ні м’ясо. Як об’єкт захоплення – можливий варіант, але для побуту вона не годиться.

– Ясно. Мила планета.

Відчуваючи, що в глибині душі він готовий поспівчувати знедоленому кіборгу, Сем спровадив кур’єра. На щастя, довго роздумувати на тему кей-матерії та людських доль не було часу.

Високий плечистий чоловік, обличчя якого приховувала кучерява борода з сивиною, чекав біля трапа, тримаючи напоготові ідентифікаційну картку.

– Професор Торн? «Заро», впусти пасажира. Ви без багажу?

– Omnia mea mecum porto.

– Справді? – Сему здалося, ця людина намагається його вколоти. – Ну, носіть. Тільки врахуйте, що «Каселона» – не туристичний лайнер, зубну щітку, халат і капці ми не даємо. У нас самообслуговування. Їжа з автомата, прибирати за собою доведеться самостійно. Ще не передумали?

– До Онікса-10 тиждень шляху. Перетерплю.

Сем знизав плечима і відійшов, залишивши пасажира на самоті і сподіваючись, що Торн ще пожалкує, що не вибрав інший транспорт.

За наступні кілька годин з’явилося більше повідомлень із пропозиціями щодо доставки. Трюм поступово заповнився, список клієнтів збільшився. Незабаром привезли консерви та заморожені продукти (навіть із бонусом – постачальник додав зайвий пластиковий контейнер зі словами: «Чисто по дружбі, Райсе!»), прибули величезні ящики з «Променистого Онікса», на борт ледь не заскочив кей-пес із сусіднього транспортника.

До полудня Сем втомився настільки, що з радістю наплював би і на справи, і на пасажирів, і на чортову планету. Але доводилося крутитись.

– «Заро», нагадай-но, де в нас тепловізор?

Бортовий комп’ютер сухо повідомив, що прилад зламався минулого року, а тому шукати Леві Стар, яка, ймовірно, ховається на кораблі, доведеться самотужки.

– Можеш знайти кей-кота? – Хоч у цьому не хотілося витрачати сили.

«Зара» могла все, але чи то кей-кіт гуляв поза «Каселоною», чи його було вимкнено.

– Ну добре… Транслюй мене на динаміки вантажного відсіку.

Почуваючись мисливцем за привидами і підозрюючи, що якщо сімейка Вовка почує його проникливу промову, клопоту додасться, Сем не надто ввічливо запевнив Леві, що не збирається відмикати трюм як мінімум тиждень, тож якщо вона не планує перетворитися на мумію, нехай виходить, поки є шанс. Він навіть готовий подумати і не гнати її з корабля мітлою.

Жодного відгуку.

– «Заро», давай ще раз зовнішні камери. Всі.

Згаявши півтори години, Сем зрозумів, що на «Каселоні» коїться якась чортівня.

З трапу Леві не сходила, проте на віддалі між іншими кораблями кілька разів майнула нечітка постать. Невже дівчина втекла через вантажний відсік? Але він відкривався тільки під наглядом власника корабля.

Камери там слабенькі, і все ж одна з них уловила підозрілу тінь, надто розмиту і швидку як для людини. Сем списав це на несправності техніки. Так було спокійніше.

– Чотирнадцята нуль-нуль, – нагадала «Зара». – Година до відльоту.

«Всього година… Сподіваюся, за цей час сюрпризів не буде», – Сем згадав, що не їв зранку, і вирушив на кухню видобути з тамтешнього автомата трохи помиїв, що видаються рекламою за їжу.

На столі знайшовся нарізаний товстими скибками хліб (справжній: свіжий і запашний), розігріті котлети (зі шматочками цибулі та часнику, а не присипані приправою), салат із огірків (не сушених) та чай із нерозчинними чайними листочками й апельсиновою кіркою.

– І хто ж тут постарався?