Розділ 5.1. Таємне стає очевидним. Іноді

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Другий «красунчик» блоку Б, світловолосий гігант Іліас Метт, відверто мене розчарував. Провідний спеціаліст Дослідницького центру в галузі інформаційних технологій, він зовсім не дбав про збереження особистих даних.

Професор Метт не визнавав ні паролів, ні відбитків пальців, ні сканування сітківки, ні інших способів захисту від небажаних поглядів. Складалося враження, що йому не просто нема чого приховувати – він охоче поділився б приватними файлами з усім світом.

– Пташечко, перенесімо зустріч на наступний місяць. У мене справ по горло, ні хвилини вільної, – розпинався він у мікрофон, разом з тим викручуючи ігрову консоль. – Так, завантажений роботою. Ні, ніяк не вдасться знайти час. Так! Ні, це я не тобі, пташенятку. Асистент кличе. Йому потрібна негайна допомога. Бувай, квіточко!

«Угу, асистент», – слово честі, я ніколи не розуміла таких чоловіків.

Насправді на моніторі горів напис: «Ви досягли двохсотого рівня» і повідомлялося, що Іліасу дозволено брати участь у головній сутичці «Підкорювачів стихії» – RPG-грі, пов’язаній із його роботою лише тим, що її локації розташовувалися на Оніксі-12 – заповідній планеті, за кліматом і характеристиками близькій до Землі, але з власним унікальним тваринним та рослинним світом.

«Зберегти результат?» – запитав комп’ютер.

Я мстиво натиснула «Ні» і здивувалася, коли професор торкнувся тієї ж кнопки на пів секунди пізніше.

– «Амбер», запускай знову.

«Амбер» – його комп’ютерна система, названа ім’ям Амбер Міллс. До цієї дівчини, що після зникнення Даніала Каса отримала позачерговий ранг і стала службовицею класу Д, Іліас якраз залицявся.

На екрані з’явилася заставка, гримнула пафосна мелодія.

«Введіть ваше ім’я».

– «Амбер», це який уже раз? Чотирнадцятий? Хм, сьогодні проходимо місію вченого… Не забувай про скриншоти.

Виклик із лабораторії позбавив мене необхідності вкотре спостерігати за пригодами бравого дослідника, який підкоряв дику планету.

– Амбер? Так, я залишив повідомлення. Що скажеш? Завтра о сьомій? Ні? Чому, пташе… Амбер? Поясни, нарешті, що тебе не влаштовує?

Бовдур… Її влаштовувало все, але бажання отримати лабораторію професора Каса було сильнішим за романтичні вподобання. У цій справі Іліас нічим не міг допомогти, а ось Габріель Антес, заступник директора Дослідницького центру, став би чудовою підмогою для кар’єрного стрибка.

Ні, я не пліткую, – лише переказую розмову Амбер з однією із її незліченних подруг. Лаборантка дуже журилася через долю Даніала, на якого вона покладала великі надії. Нарікала, що світ несправедливий. Одних він створює такими розумними, як професорка Ліліана Евгенія, а іншим доводиться крутитись, як білці в колесі, і щоразу терпіти невдачі.

– Кидаєш мене? І запрошуєш випити? Тобі не здається, що це вже занадто? Так, я прийду. Зрозуміло, що ти не просто так кличеш до себе. За годину, Амбер.

Як і очікувалося, Метт не вимкнув комп’ютер. Я згорнула вікно «Підкорювачів», переглянула каталог… Якщо Даніал Кас був справжнім працеголіком, то Іліас Метт – безнадійним ігроманом, причому фанатів він від однієї-єдиної гри.

Я нарахувала не менше десяти папок зі скриншотами різних локацій. Це скидалося на якусь одержимість! Водночас у нього не було жодного фото Ліліани, хоча їхнє старе листування свідчило про те, що ці двоє майже рік мали стосунки.

Просто коханці, нічого серйозного… Точніше, нічого такого, за що можна задушити людину і запхати її тіло в дезінтегратор.

Розійшлися мирно, залишилися друзями… Ага! Незадовго до смерті Ліліана розкритикувала статтю професора Метта про те, що із сучасними технологіями неможливо вчинити злочин і залишитися непоміченим, бо ж випадкова камера, мікрофон, та й навіть супутник, вловлять будь-яку протизаконну діяльність.

Професорка Евгенія вважала, що відфільтрувати потік непотрібної інформації і виділити важливу надто важко – людина не в змозі все перевірити вручну, а комп’ютер не завжди може розпізнати вміле маскування або інтерпретувати картинку правильно.

– Ти у нас фахівець з інформатики, так? – Мене неабияк зацікавила особистість Іліаса. – Тобто знаєш як зробити, щоб камери вимкнулися в потрібний час?

Години летіли. Здавалося, що я ось-ось потону в особистому листуванні професора. З кожною хвилиною розрізняти імена його подружок ставало дедалі складніше.

Потім я натрапила на останнє повідомлення від Ліліани Евгенії, загублене серед сотень інших.

«Дістань наказ щодо О10-12», – просило воно.

Ні «Привіт», ні «Бувай», ні «Милий, я тобі віддячу», ні звичайної балаканини, без якої не обходився жоден лист Ліліани. Лаконічне прохання…

– А за два місяці її вбили, – пробурмотіла я, закриваючи листування. – Ну і де мені шукати цей загадковий наказ?

«Амбер» промовчала, і від усвідомлення того, що в мене навряд чи є шанс коли-небудь почути відповідь на своє запитання, стало моторошно.

Поки я сумувала, увімкнулась екранна заставка.