Розділ 4.1. Друзі вирішать будь-яку проблему. Або створять

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Я розглядала карту зоряного неба Онікса і розуміла, що не впізнаю жодного сузір’я. Те саме стосувалося і всієї Галактики – нехай я ніколи не вважала себе любителькою астрономії, Чумацький Шлях відрізнити зуміла б – якби побачила.

То був інший світ. Чи Всесвіт? Паралельна реальність? Щиро кажучи, мене мало займала теорія. Я шукала в довкіллі позитив, і стан примари допомагав неймовірно.

Наприклад, я дізналася, що тварин та рослин немає лише в Дослідницькому центрі. За його стінами вирувало життя – хоч і вороже, пристосоване виживати в пустелі, неприємне для людей, але чудове!

Ні, я не перебільшую. Після двох років цілковитої самотності (категорія Зет – за замовчуванням невидимі для всіх) я раділа навіть отруйній багатоногій ящірці – типовій мешканці пісків Онікса.

Але люди, природно, вабили мене значно сильніше.

Мені подобалось бути серед лаборантів. Гаразд, серед професорів. Ну добре, біля тих чотирьох чоловіків, яких я підозрювала у вбивстві Ліліани Евгенії.

Невелике уточнення: себе я жертвою не вважала. Невідомий лиходій зробив мені ласку, позбавивши долі маріонетки. Щиро дякую йому за участь – і за майбутню допомогу. Думки про те, що спіймати паразита і змусити його повернути мене додому не вдасться, я намагалась ігнорувати.

Екран мигнув, карта зоряного неба змінилася на якісь відкриті документи, креслення, математичні розрахунки… Це означало, що Даніал Кас, мій перший підозрюваний, вийшов із душу і готовий взятися до роботи.

Сьогодні він провів у Дослідницькому центрі на три години довше, ніж зазвичай, і був особливо змученим. На його лобі пролягли глибокі зморшки, повіки опухли, очі почервоніли й сльозилися. Навіть крижане купання не додало йому бадьорості – здавалося, що професор Кас потрапив під дощ і біг додому кілька кілометрів. Втім, дощ він бачив хіба що у фільмах. У цій частині Онікса опадів не фіксували вже п’ятдесят років.

– «Венді», музику.

«Венді» – його комп’ютерна система; музика, схожа на класичну, – постійний атрибут цієї квартири. Вона звучала завжди: коли Даніал їв, спав, тренувався, працював… Тільки коли він залишав велику, обладнану за останнім словом техніки обитель службовця А-класу, динаміки замовкали.

Кас скинув халат і почав ритися в шафі. Я відвернулась. От же халепа! Він повторював ті самі ритуали день за днем, не даючи шансу понишпорити в його особистих файлах.

Ось і зараз професор вдягнув домашній одяг, витяг із автомата огидну на вигляд кормосуміш, сів за стіл і тільки тоді розблокував клавіатуру. Втупився в незрозумілі мені формули, потім запустив симулятор, схожий на звичайну гру.

Тераформування. Стратегія перетворення безлюдного Онікса-10 на процвітаючу планету земного типу. Цілковита утопія, як на мене, але Даніал переглядав цю програму знову і знову, міняв параметри, експериментував зі змінними…

Дві години безплідних спроб зробити з крижаної планети справжній рай – і Кас попрямував до туалету.

«Є!» – зраділа я, розраховуючи на кілька хвилин вільного доступу до його комп’ютера.

Угу, звісно. Професор мав параною в найважчій формі і, покидаючи кімнату, не забув торкнутися кнопки блокування. Без його відбитків сенсори не оживуть… Довбень! Ну чому він не міг поводитися безтурботно, як будь-яка нормальна людина? Не інакше щось приховував!

– Термінове повідомлення! – раптом прогорлав динамік, злякавши мене не на жарт. – Вибух у лабораторії. Код вісім-сі, рівень небезпеки – найвищий.

Даніал кулею вилетів із вбиральні. Пробіг крізь мене, вивів на екран Дослідницький центр, швидко переглянув відео страшних руйнувань, особливу увагу приділив понівеченому тілу свого помічника.

«Що ще за вибух? Ви ж теоретики. У вас немає ні небезпечних приладів, ні реактивів», – на жаль, я не могла запитати про це прямо.

– «Венді», короткий звіт. – Кадри миготіли з нереальною швидкістю. – І з’єднай мене з директором!

Не минуло й тридцяти секунд, як Даніал стояв біля дверей, прилаштовуючи навушник у вухо.

– Ліфт, швидко!

На порозі професор затримався. Невпевнено глянув на увімкнений комп’ютер, проте не повернувся.

– «Венді», вимикай усе! – крикнув, зникаючи у коридорі.

Система підкорилась і… я натиснула кнопку скасування. Все ж техніка – ненадійна штука, гріх було цим не скористатися.

– Ну привіт, «Венді», – незважаючи на те, що я не чула звуку власного голосу, мені подобалося «говорити» хоча б для того, щоб не забути, як це робиться. – Показуй, ​​які таємниці ховає твій господар. З його потайливим характером їх напевно чимало.

За кілька безкінечно довгих годин я майже повірила, що єдина таємниця Даніала – його працеголізм. Цей чоловік не знав нічого, крім роботи. Він не читав художні книжки, не дивився розважальні передачі, не відпочивав у комп’ютерних іграх, не підтримував зв’язок із родичами, не мав друзів, не заходив у соціальні мережі.

Одні обчислення… Складалося враження, що Кас одержимий тераформуванням. Я навіть захопилася його наполегливістю – будь-хто інший після нескінченних невдач здався б, але «мій» професор намагався досягти мети знову і знову.