3.2

***

/«Каселона»/

Ідею спуску в трюм у компанії підозрілого напіводягненого типа Леві сприйняла водночас і неохоче, і з прихованою надією, ось тільки ні її планам, ні побоюванням не судилося збутися. Сем посадив заплакану офіцерку Стар на ящик шоколаду, демонстративно розпакував сусідній і залишив дівчину в товаристві блискучих обгорток і послужливо знайденої «Зарою» музики для релаксу.

Що з непроханою пасажиркою робити далі, він не уявляв. З одного боку, каюти все одно порожні, та й комбікормів поки вистачало. Але альтруїстом Сем давно себе не вважав. Може, якби на місці Леві був хтось інший, бажано чоловік, він би й подумав про безкорисливу допомогу.

А ця… Видно, що чимало сьорбнула всякого лиха і не повірить у просте людське співчуття. Почне у всьому шукати прихований сенс, а не знайшовши – бігатиме слідом, намагаючись віддячити. Воно йому треба? Звісно, що ні.

Але чомусь Сем не знаходив слів, щоб вигнати доморощену «нічну красуню» за двері.

– Відвідувачі. – «Зарі» було начхати на душевні муки господаря. – Троє. Ідентифікація.

Цього разу Сем не знехтував інформацією і уважно переглянув результати пошуку.

Арістей Вовк, сорок один рік, офіцер поліції Онікса із дев’ятнадцятирічним стажем. Не одружений, нерухомістю не володіє, зате має транспортний засіб категорії Ель – старий чотиримісний флаєр, що зараз стоїть перед «Каселоною». До флаєра додавалася ліцензія пілота – як не дивно, придатна для перевезень пасажирів.

– І чого ж тобі до пенсії не почекати? – пробурмотів Сем, гортаючи сторінки. – Лише рік залишився… Покинеш усе зараз – вислуга коту під хвіст.

До речі, щодо кота… Точніше, кей-кота. Зовнішні камери показували, що відгодована кібернетична гидота обнюхувала трап і навіть пробувала його на смак. Зеленоволоса дівчина милувалась твариною з відвертим задоволенням, наче горда матуся спостерігала за своїм дитям. Хлопець у кепці сидів навпочіпки і розлючено гриз синтенасіння, спльовуючи лушпиння на бетон і доводячи комунального робота-прибиральника до перегріву.

– «Заро», давай інших. – Сем покосився на кинуті в купу брудного одягу штани з приклеєним шматком оббивки сидіння скутера і посміхнувся. – Відчуваю, сьогодні буде весело.

Короткі рядки повідомили, що дівчину звуть Міранель Вовк. Сімнадцять років, два арешти за хуліганство та один – за участь у якомусь політичному мітингу. Навчається заочно в Медичному університеті Аріадни, жодних ліцензій поки не отримала.

– Заочно у Медичному? Це щось новеньке, – прокоментував Сем, з неприязню спостерігаючи за кей-котом, що розлігся на прохолодному покритті космопорту.

Комп’ютер оголосив, що у розвинених світах таке практикується. По суті, навчальні заклади випускають не лікарів, а операторів біосканера. Машина краще використовує дані. Діагностика, лікування, спостереження – електронні мізки справляються з усім.

– Ну і на біса мені оператор біосканера, якщо біосканера на борту немає і не з’явиться в найближчі тисячоліття?

«Зара» слухняно заглянула в галанет і видала коротке:

– Бюрократія загадкова та безглузда.

Сем не міг з нею не погодитись. Він кивнув, хоча для комп’ютера це нічого не означало, і приділив увагу останньому учаснику мальовничої трійці, що тинялася зовні.

Мікоар Вовк, на два роки молодший за сестру. Судячи з досьє – ідеальний підліток: відмінник, призер якихось місцевих олімпіад і, незважаючи на юний вік, студент-заочник Кібернетичного університету Аріадни.

– Так добре підчищає за собою? – замислено промовив Сем, одягаючи сорочку. – Хм…

До трапу він підійшов з чітким наміром позбутися проблемної родини раз і назавжди. Пасажирів «Каселона» не перевозила, а медиків серед них не було.

– Мені шкода, Райсе, та нам не вдалося зв’язатися з людиною, яку я збирався порекомендувати вам як корабельного медика, – з порога заявив Арістей. – Але якщо ми вилетимо сьогодні, то обійдеться без санкцій. Що у вас із техніком?

Сему не сподобалися ні ухильні погляди брата і сестри, ні владний тон їхнього батька, ні відкритий багажник флаєра і сумки, що визирали звідти. Складалося враження, що половині Онікса закортіло покинути систему саме зараз. Що за ажіотаж?

– На оформлення дозволу потрібно не менше шести годин, – нагадав Сем замість неввічливого: «Йдіть до біса, я з вами взагалі не домовлявся».

– Вже оформлено. – Арістей продемонстрував аркуш зі стовпчиком нерозбірливих підписів. – Бракує печатки начальника порту. Він на службі до дев’ятої, тому якщо ви дістанете техніка в найближчі дві години…

Незважаючи на внутрішній протест, Сема зацікавили ці слова. Рука сама потяглася до планшета, щоб зв’язатися з Нікалом і уточнити, як там справи. Але це вимагало приватності.

– Що за поспіх, офіцере?

– Арістей. Арт. Сьогодні мій останній робочий день на державній службі.

Сем запитально підняв брову:

– Вирішили пошукати кращої долі?

– Та ні. Ми втікаємо.

Такої відвертості він не очікував.