Розділ 3.1. Краса – страшна сила. У буквальному сенсі

З неопублікованого роману Коте Ріни

Дослідницький центр розташовувався у системі Онікса, на планеті Онікс-2. Одного разу, в момент розпачливого відчаю, що після дезінтегратора накривав мене регулярно, я покинула товсті стіни наукового комплексу і понад тиждень тинялася безлюдною пустелею.

Жахливий нічний холод, надмірна радіація, отруйні рослини, хижаки, що ховалися в піску, смертоносні системи охорони, мінні поля (відлуння давньої війни) та інші радості «дикого» життя мені не загрожували. Навіть голод мене не зачіпав, хоч я віддала б будь-що за шанс відчути смак їжі.

Ідеальний стан, угум… Це був сарказм, – нехай я і вважала, що становище примари в мільярд разів краще за становище службовця Зет-категорії, безтілесне існування мало і безліч негативних рис.

Сім днів у пустелі навчили мене двом речам. Перша: навіть якщо я втечу на край світу, мою проблему це не вирішить. Друга: без людей хотілося вити і на шість місяців Онікса-2, і на обидва сонця системи.

Я повернулася. Пообіцяла собі більше не гарячкувати і поставитися до ситуації серйозно.

Мені був потрібен союзник – той, хто, дізнавшись про мої «особливості», не рвонув би до екзорцистів, а запропонував би рішення.

Друг? О ні, в дружбу я не вірила. Відверто кажучи, за проведені в Дослідницькому центрі два з чимось роки я її взагалі не спостерігала.

Залишався шантаж, тобто знову все поверталося до професорки Ліліани Евгенії та її вбивці.

– Котю, не смій відступати, – підбадьорювала я себе, беручись до справи. – Розслідування – це як написання дипломної. Потрібно зібрати матеріал, провести дослідження та зробити висновки. Нічого складного. Навіть якщо щось піде не так, ти нічим не ризикуєш. Принаймні не сильніше, ніж коли длубалася в розетці, вивчала дезінтегратор або лазила до експериментальної міни, щоб побачити вибух зсередини.

З чого почати? У книгах, залишки сюжетів яких підкидала пам’ять, важливу роль приділяли доказам. На жаль, у моєму випадку їх не існувало. Натомість професорка Евгенія досить часто перетиналася з працівницею Зет-508. Зі мною, ага. Іноді я губилась і називала себе порядковим номером. Клятий Онікс!

Отже, мої власні випадкові спостереження дозволяли сказати, що професорка була привабливою незаміжньою жінкою зі схильністю до службових романів. Смерть вона зустріла в красивому вбранні. Дуже сумніваюся, що тієї фатальної ночі в її планах була робота. Залишалося визначити ймовірну кандидатуру останнього коханця і…

Що буде після «і», я поки не знала.

Комп’ютер слухняно видавав загальнодоступну інформацію.

Загалом у Дослідницькому центрі працювали дві тисячі шістсот службовців. Ліліана Евгенія – клас А. Впевнена, вона й не глянула б на представника категорії нижче Д, тобто сміливо викидаємо зі списку лаборантів, технічний персонал чи обслугу.

Я залишила лише вищі класи і отримала дев’яносто осіб.

Мінус жінки…

Шістдесят.

Це вже щось, але вибірка поки залишалася надто туманною.

Я продовжила відсікати невідповідні кандидатури.

Вік… Хм, до симпатій професорки точно не належали ні юні генії, ні поважні старці. Чоловіків від двадцяти до шістдесяти років знайшлося аж сорок п’ять.

Далі – сімейний стан. Ліліана Евгенія принципово не зв’язувалася з одруженими. Позначка у потрібному місці – і ось воно: двадцять претендентів на роль убивці дивилися на мене з екрану.

Все одно забагато…

Стоп! П’ятьох рано облисілих вчених сміливо можна викреслювати. А щодо решти… Четверо з них працювали в тому ж блоці, що й професорка Евгенія.

– Технічні несправності у відділі Бі-дев’ять, – гаркнув біля мене охоронець, адресуючись передавачу, і я злякано підскочила. – Перевірте комп’ютер. Щось із клавіатурою.

«Я з клавіатурою!» – мене розбирала злість, тому що я не встигла додивитися список.

– Не вперше? – Він прослухав відповідь і насупився. – Вимкнути? – уточнив, тягнучись до кабелю.

– Ні! – Але, звичайно, ніхто мене не чув.

Екран згас, і це було погано. Шнур у розетку невидимими пальцями не встромити, як не намагайся. Доведеться чекати, доки прийдуть техніки, перевірять систему і, можливо, замінять залізо… Ситуація знайома. Це забирає час, тож краще зникнути звідси.

Лаючи себе роззявою, я попрямувала до сусіднього блоку. Там людей більше, але спробую урвати трохи інформації.

Чотири імені… Трьох із них я зустрічала, коли була непримітною працівницею Зет. Вони дивилися на мене як на порожнє місце – так, як зараз дивляться всі навколо. Різниця в тім, що тоді я не сміла навіть очей на них підняти, а тепер можу показувати їм дулі. Прикро, що прозорість – необхідний атрибут безтілесності.

– У «бібіків» знову проблеми? – У відділі В миттю дізналися про збій і не оминули цей факт увагою. – Втретє за тиждень… У них там наче нечиста сила завелася?

Я шльопнула дотепника в лабораторному халаті по шиї і з задоволенням помітила, що він зіщулився, сполохано торкнувся потилиці.