Розділ 2.1. Попит та пропозиція. Непорозуміння додаються

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Маю визнати: мені сподобалося бути примарою. За останній рік я тільки й бачила тісну комірчину, довгі порожні коридори, переповнене безмовною тугою підсобне приміщення і байдужих істот, що звалися працівниками класу Зет. Тепер переді мною відкрився якщо не весь світ, то хоча б Дослідницький центр.

Я насолоджувалася свободою: пробиралася до засекречених лабораторій, дізнавалася приватні таємниці, лякала співробітників, особисто взяла участь у кількох експериментах… Бідолашні лаборанти! Вони розуміли, що коїться щось дивне, проте жоден із приладів не міг мене спіймати.

На що я перетворилася? Гадки не маю. Та хіба це було важливо? Головне – моє життя, не обмежене стінами та наказами, стало яскравішим і захопливим. Я бавилася із загальнодоступними сенсорними панелями (вони чомусь реагували на мої дотики), вивчала цей світ, шукала інформацію про дослід, який два роки тому висмикнув мене з університетської бібліотеки, і запевняла себе, що все добре. Ну чи хоча б краще, ніж раніше.

«Катрусю, вам потрібна «Паразитологія» якого року випуску?» – ось останнє, що я почула перед тим, як опинитися в боксі, схожому на той, де проводили дезінтеграцію.

Навколо бігали невдоволені люди, тицяли в мене пальцями і кричали одне на одного. Гадаю, у них стався якийсь збій. Вони точно не зраділи моїй появі. Запхали мене разом із набитою підручниками сумкою у щось, згодом упізнане мною як біосканер, промаринували там майже годину і відправили до камери. Тобто у квартиру, ха-ха… Без вікон, із замкненими дверима і незвичним комп’ютером, що на картинках навчав мене тутешньої мови.

Час минав. Психотропні засоби стирали спогади і не дозволяли битися головою об м’які стіни, автоматика справно постачала несмачну їжу та предмети гігієни. Якоїсь миті я повірила, що більше ніколи не побачу людські обличчя. Адже я – помилка. Побічний ефект якогось дорогого експерименту. Моя доля нікого не цікавила.

Через рік комп’ютер запропонував пройти тест. Прості завдання, з такими б і макака впоралась. Я набрала сто зі ста, запишалася собою… Подумала, що тепер мене напевно вважатимуть людиною, придатною для тутешнього суспільства.

Угу, вважатимуть.

Мені видали сіру робу та перепустку з мінімальним допуском. Вручили ганчірку і зрівняли у правах із роботом-прибиральником, хоча, по суті, я виконувала роль «дівчинки на побігеньках».

Безкінечна рутина… На мене дивились як на порожнє місце. Точніше, як на звичайну середньостатистичну представницю класу Зет. Жодних навчальних програм, розваг, знань…

Але тепер усе змінилося!

Заборони зникли, натомість з’явився необмежений доступ до інформації. Думаєте, це надмірна плата за втрачене тіло? Проведіть два роки у коробці чотири на чотири метри. Обіцяю, ваша думка не буде такою категоричною.

Несподіваної свободи вистачило днів на десять. Потім нахлинуло усвідомлення того, що я не можу нічого змінити.

Як і раніше, мене не помічали.

– Амбер, відчини двері! – кричав професор Даніал Кас, який завідував найбільшою лабораторією.

Я торкалася сенсора, стулка від’їжджала, Амбер, що не встигала підійти до панелі, лякалась, але ніколи не скаржилася на божевільну техніку. Маленька розвага, проте на деякий період мене задовольняли й такі витівки.

Незабаром мені захотілося більшого.

Довідників і підручників стало недостатньо, книги та фільми здавалися жалюгідною імітацією життя, віртуальні симулятори набридли до чортиків. Одного разу я подумала, що мені мало просто жити. Я жадала набути значення, нехай для цього клятого світу я й була нічим.

Мій стан давав змогу зробити багато що. Підгледіти, підслухати… Знайти вбивцю Ліліани Евгенії.

Ні, я не фантазувала про себе казна-що, але особистість того, хто замкнув мене в дезінтеграційному боксі, розбурхувала уяву. Він вчинив це перед камерами та роботами і вийшов сухим із води.

Можливо, цей геній злочинності щось знав про те, що сталося зі мною.

Можливо, брав участь у досліді, через який я втратила шанс на спокійне щасливе життя.

Можливо, зумів би повернути додому якщо не Катерину-студентку, то хоча б Котю-примару.

Чисто для довідки: цей супертехнологічний світ із міжгалактичними перельотами, колонізацією далеких планет і спілкуванням зі справжніми інопланетянами приваблював мене мало. Ну а вдома… Там я могла почути рідні голоси й наклацати повідомлення на сенсорному екрані.

Кому – інше питання.

Через заспокійливі препарати минуле померкло в пам’яті, і я не знала, чи чекав на мене хоч хтось. Хіба що підручник із «Паразитології»… Цікаво, бібліотекарка одразу віднесла його назад у сховище чи відклала, вірячи, що я скоро повернусь?

***

/Онікс-6/

До напівпорожнього магазину, що наче уособлював найгірші стандарти Онікса, все ж довелося зайти. По-перше, повертатися на пустий корабель не хотілося. По-друге, знову харчуватися з автомата тим, що виробники самовпевнено величали «їжею», не було жодного бажання.

«Це, як-не-як, планета земного типу», – розмірковував Сем, прогулюючись між довгими полицями, підсвіченими так, щоб насамперед засліплювати клієнта, а не демонструвати товар.