1.3

***

Світила Онікса не гріли, зате їхнє яскраве світло так різало очі, що довелося спішно надіти темні окуляри. Скутер витанцьовував на ребристому настилі вулиці, що не часто бачила транспорт із колесами. Нечисленні перехожі здивовано оглядалися, змушуючи Сема почуватися водночас і допотопним динозавром, і самовпевненим дурнем.

Ганьба тривала недовго – поліцейський відділ розташовувався неподалік космопорту. Сіра коробка без вікон, усіяна «очима»-камерами, з першого погляду навіювала тугу, до того ж списана з картки сума, якої вистачило б на піврічний запас консервів, не могла покращити ставлення Сема до влади Онікса.

У дверях на нього налетів худорлявий підліток у насунутій на самі очі кепці, на вигляд – майже дитина. Хлопець розповсюджував навколо себе стійкий запах м’ятної жуйки і явно не збирався вибачатись.

– Обережніше, – зупинив його Сем. – Туди, – кивнув углиб відділка, на металеві лави і приземкуваті шафки, – зазвичай не поспішають.

– Звиняй, дядьку, – почув у відповідь глузливе. – Не поспішають, кажеш? Ти тому притарабанився на мотлоху?

Звертання Сема не спантеличило – віднедавна він почувався навіть не «дядьком», а дідом. Але нешанобливий тон зачепив за живе. Надерти б поганцю вуха й навчити ввічливості… Та байдуже. Це робота або батьків, які явно не приділяли паршивцю належної уваги, або соціальних служб, що контролювали Онікс вдень і вночі, отруюючи нормальним людям життя.

За проведені в поліції пів години якась тварюка встигла намалювати на сидінні скутера злу пику і написати великими літерами: «Прогресу – ні!». Сем вилаявся, потер долонею білі лінії. З жалем зрозумів: це не допоможе, доведеться шукати розчинник.

Одна з численних камер, що прикрашали фасад відділку, блимнула. Хм… Непогано б повернутися, попросити записи і подати проти шкідника позов. Хоч якесь моральне задоволення. Однак знову заходити в металеву коробку не хотілося навіть заради справедливості.

Повз пролетів автобус, підняв хвилю сухого запиленого повітря. Рятуючись від цукеркових обгорток, викинутих кимось у віконце, Сем відступив убік. Втім, «презент» адресувався поліцейському, що тільки-но вийшов з відділку, але той, напевно звичний до таких ситуацій, перечекав на ґанку під козирком.

Примчав робот-прибиральник, миттю всмоктав сміття і шмигнув за ріг, пройшовшись краєм щітки по черевиках Сема і залишивши на носках ідеально чисту поверхню.

– Ще не знайшли техніка, Райсе?

Колеса скутера з деренчанням перетнули бордюр, від задніх фар відбилися промені сонць, що вже хилилися до заходу.

– Мені здається, чи ви надто стурбовані моєю долею, офіцере? – Сем сподівався, що нічого не переплутав, і це – чоловік, який приходив до «Барахолки Ніка».

За щитком шолома фізіономію не роздивитися, голос спотворювався з тієї ж причини, але інтонації не змінилися – залишалися такими ж похмурими і водночас іронічними.

– Та не дуже. – Поліцейський хитнув головою. – Якщо не заберетеся з Онікса до наступного місяця, можу порадити медика для екіпажу. Або хорошу майстерню, де ваше корито розберуть на запчастини. Чим не варіант? Отримаєте пристойні гроші, купите квиток на лайнер і…

Сем не дослухав. Натиснув на газ, і відділок залишився за спиною разом із усіма порадами, натяками та пропозиціями.

У міру того, як наближався космопорт, зростало роздратування. Продати «Каселону»? Будь-хто, хто спитав би про ціну, отримав би в ніс. Корабель не продавався – і крапка. Сем був готовий закласти останні штани або порушити закон, але нікому не дозволив би відібрати «Каселону». Вона – не просто купа заліза, а пам’ять. Єдине, що пов’язувало його з минулим.

Іноді він ловив себе на думці, що хоче перетворити її на космічний пил і забути навіки, проте слідом за тугою приходило усвідомлення того, що тільки «Каселона» допомогла пережити події трирічної давності. Якби не було її… Сем намагався не думати про те, що трапилося б, якби він не успадкував крихітний зореліт. Напевно, згнив би в якомусь притоні.

Точно згнив би.

Все до цього йшло.

Яскрава вивіска продуктового магазину привертала увагу. Сем пригальмував біля узбіччя, розмірковуючи, чи є сенс скуповуватися зараз, чи краще почекати, поки Нікал виконає обіцянку. З одного боку, не хотілося затримуватись на планеті жодної зайвої хвилини, з іншого – якщо торговець не впорається і пошуки затягнуться, буде час вибрати щось дешевше.

Вгодований кей-кіт неквапливо пройшов повз, тягнучи за собою повідець. Сем скривився. Він однаково ненавидів і людиноподібні бляшанки, і таких ось «улюбленців» із процесором замість мізків.

«Богопротивні створіння», – сказали б представники будь-якої з тисяч релігій, що розплодилися після освоєння космосу.

«Милі крихітки», – неодмінно заперечила б пухка стрижена дівчина в теплих капцях і яскравому короткому халатику, що поспішала за кей-котом.

– Шустрику! – кликала вона, притримуючи поли. – Шустрику!

Сем припинив розмірковувати про андроїдів, кіборгів та іншу мерзоту, байдуже глянув на захекану красуню. Голос начебто знайомий… Але темно-зелене волосся і витатуйованого на лобі метелика забути важко. На Оніксі до такої «екзотики» ставилися несхвально, і траплялася вона нечасто.

– Що, дядьку, і не ворухнешся? – Юна леді просопіла повз, розкидаючись злими поглядами направо і наліво. – Хам!

«Сестра того хлопчака? Щось у них таки є схоже. Живуть поблизу?» – здивувався Сем, ігноруючи її примхливо надуті губи і відверто неприязний тон.