1.2

***

Арістей Вовк востаннє крокував службовою частиною поліцейського відділу номер шістдесят вісім. Його зміна закінчувалася за п’ятнадцять хвилин. Рівно опівдні електронна перепустка перетвориться на звичайний шматок пластику й стане непоганою закладинкою для книжок.

Секунди на великому настінному годиннику в кінці коридору бігли напрочуд швидко, але Арт не поспішав. Він провів у цих стінах дев’ятнадцять років свого життя і точно знав, що до робочого місця дійде за хвилину, збереться за п’ять, на капітана витратить три, одну-дві доведеться викинути на скупі прощання з колегами, а решта чотири повністю у його розпорядженні.

– Гей, Вовче, ще не передумав? – З кабінету, повз який пройшов Арт, визирнув худорлявий старий у формі. – Ти тільки скажи, я замовлю за тебе слівце.

Арістей зігнав з лиця похмурий вираз, хоча розмовляти зовсім не хотілося. Звільнення за власним бажанням – не хвилинне рішення. Все давно вже розписано, погоджено, підтверджено та завірено. Навіть якби він раптом надумав попроситися назад, тяганини не уникнути. Та й нащо брехати собі? Не чекають його тут з квітами і вітаннями. Після недавнього скандалу з напарницею хіба що старий Елас Норт зберіг дружнє ставлення, а інші лише посміхаються за спиною і зверхньо перешіптуються.

– Дякую, Еле, але я точно не повернуся. Сам знаєш мою ситуацію.

– Все настільки серйозно? Домовитись не можна? У тебе ж ідеальний послужний список, жодної догани. Лише рік залишився, а там – законна пенсія.

Арт зупинився й ступив назад, до потертого килимка з квіточками і метеликами – єдиної речі у відділку, що мала хоч якусь індивідуальність і за яку свого часу Елас Норт не раз мав неприємну розмову з керівництвом.

– У мене діти, Еле, – промовив тихо. – Вони – найголовніше. А все інше… Вважатиму, що поки рано думати про пенсію. Ось у тебе, наприклад, стаж захмарний, а ти все одно не йдеш. Боїшся, що помреш від нудьги?

– Нема куди йти, Вовче. – Елас повернувся до вузенького вікна, за яким сліпуче палали сонця, і втупився у далечінь вологим поглядом вицвілих очей. – У порожню квартиру? Тут хоч люди іноді вітаються, а там із живих істот одна канарка.

Знайомі розмови… Найчастіше вони затягувалися на години і закінчувались у барі. Іншим часом Арт би охоче підтримав старого, та не сьогодні, бо кожна хвилина мала значення.

Він кинув швидкий погляд на годинник.

– Кіборга заведи, – посміхнувся, показуючи, що це жарт. – Гратимете в шахи.

– Моїх заощаджень вистачить хіба що на кей-кота, – відмахнувся Елас. – Та й то на бракованого. Удачі, Вовче. Вона тобі знадобиться.

– Щасливо залишатися, Еле. Бережи канарку.

Одинадцята п’ятдесят. Арт прискорив крок і проігнорував голоси за наступними відчиненими дверима. Прислухатися не мало сенсу – він і так розумів, що у кращому випадку його називають телепнем, у гіршому – звинувачують у всіх смертних гріхах аж до зради Батьківщини. Через нещодавню подію, звичайно ж. Медіа зробили із непорозуміння, в якому фігурувала колишня напарниця Арістея, цілу катастрофу, наплювавши на долю зацікавлених осіб та їхніх сімей.

Наймерзотніше полягало в тому, що дівчині навіть виправдатися не дозволили. І конкретних звинувачень не висунули – задовольнилися звільненням із доганою. А Арт залишився на службі… Йому дісталося за двох, і це зважаючи на те, що він про ту історію не підозрював до моменту, коли до нього додому навідався з обшуком Відділ внутрішніх розслідувань.

Нечисленні речі вмістилися у невеликій коробці. Арістей закрив кришку і на мить завагався, розмірковуючи, чи говорити «До побачення» в простір. Колеги займалися звичайними справами. Буденність…

– Навіщо ви губите своє життя? – з відчутним пафосом запитала нова напарниця – молоденька дівчина, тільки з Академії, з нею Арт за два тижні служби і познайомитися до пуття не встиг. – Вони майже дорослі, повинні самі відповідати за свої вчинки.

«Прекрасно… Отже, вже обговорюють не лише мій промах, а й гріхи моїх дітей. Ну і хто розпустив плітки? Невже старий Ел? Чи капітан не зміг утримати рот на замку?» – гнів накотив хвилею.

– А я – за свої, – відрізав Арістей, крокуючи до виходу.

Повчання з уст Ела, який знав його як облупленого, дратували, але не злили. А ця «панянка Очевидність» орієнтувалася на чутки і навряд чи розуміла, про що говорить. Її докірливий погляд праведниці викликав посмішку – і напади сказу.

Одинадцята п’ятдесят чотири. Капітан теж не пропустив можливість сказати напутнє слово – чисто заради «так усі роблять», оскільки проблеми Арта не хвилювали його ніколи.

– Чув, ви збираєтесь покинути Онікс? – сподобився він на імітацію зацікавленості.

– Збираюсь.

«Було б дивно, якби я звільнився просто так», – просилося на язик, але до полудня залишалось аж три хвилини і грубіянити начальству не хотілося.

– На Рорайну? Чи Мебіс?

– Найімовірніше.

Уточнювати, що малося на увазі, капітан не став.

– На вашому місці я б висік Мікоара різками, – не втримався від непроханої поради.

«От хто джерело пересудів… Не чекав, чесне слово. А що б ти зробив, якби дізнався, що твій син винен не лише в хуліганстві, а й у дечому гіршому? Розстріляв би його? Четвертував? Тихо придушив би, щоб уникнути пліток? Чи захищав би до останнього подиху?» – але сенс ставити питання?