Розділ 1.1. Проблеми не ходять поодинці. Перевірено

З неопублікованого роману Коте Ріни

Сирена вила, не замовкаючи ні на мить. Спалахи помаранчевих вогнів відбивалися від білих стін лабораторії, механічний голос наказував негайно покинути приміщення, на екранах за товстими шибками миготіли попереджувальні знаки.

Щоб вивчити тутешню мову, мені знадобився майже рік. Я розуміла, що це означає. Коли загориться напис: «Дезінтеграція», усе всередині боксу перетвориться на частинки.

На жаль, вихід було заблоковано, і лише картка першого рівня допуску могла його відкрити.

Годинник на моїй руці пискнув.

Третя ранку. Кінець зміни. Час здавати інструмент і йти в свою будку, тобто квартиру службовця категорії Зет.

Дисплеї спалахнули червоним. Почався зворотний відлік.

Я засміялася, відмовляючись вірити у те, що відбувається. Втім, моє життя –  низка невдач. Легко здогадатися, що й закінчитись воно мало з волі випадку.

До початку робочого дня надто довго. Мене не випустять звідси хоча б тому, що майже нікого немає, лиш автоматика, черговий охоронець, нічні прибиральники (та вони все одно не відкриють електронний замок) і професорка Ліліана Евгенія.

До речі, щодо професорки… Вона лежала на підлозі прямо в центрі приміщення – мертва та лякаюча. Темна вечірня сукня, макіяж, сумочка… Ліліані було за п’ятдесят, але завдяки пластиці їй дали б років тридцять п’ять, не більше.

Я не розуміла, чому вона прийшла до Дослідницького центру в такий час, виряджена, наче на вечірку. Ніколи раніше не бачила її в чомусь, окрім роби та халата.

«Десять», – повідомив екран.

Гадаю, Ліліану перенесли до дезінтегратора зовсім недавно. За кілька хвилин до того, як штовхнути мене у відчинену камеру і заблокувати двері? Схоже на те. Хто? Напевно, той, чиї пальці залишили синці на її шиї. Я б побачила його, якби обернулася на тихе шарудіння за спиною, але щоденна рутина зробила мене байдужою до уявних загроз.

«Дев’ять», – вискочила наступна цифра.

Дивний спосіб убивства. В цьому світі є безліч можливостей знищити людину, не забруднивши рук.

«Вісім».

Можливо, злочин на ґрунті пристрасті? Професорка Евгенія міняла коханців як рукавички.

«Сім».

Як рукавички… Так, я пам’ятала, що це означає, інші – навряд.

«Шість».

Таймер пришвидшився? Чи зі мною жартувала підсвідомість?

«П’ять».

Безглузде життя і такий самий кінець… Ой, забула відрекомендуватися. Мене звуть Катерина, для друзів – Котя, тут – працівниця Зет-508.

«Чотири».

Я студентка ветеринарного факультету. Була. У цьому світі про мою професію й не чули. Тварин немає, рослини культивуються тільки в лабораторіях. За проведений тут час я не зустрічала нікого, крім людей, та й їжа нагадувала суміш мокрого картону і підсоленого пінопласту. Але можу помилятись – я бачила лише Дослідницький центр і не мала доступу до загальноосвітньої інформації.

«Три».

«Цей світ» – абсолютно неправильний вислів. Йдеться, мабуть, про майбутнє. Або про альтернативну реальність. Інша планета? Мені не пояснювали, але не здивуюсь.

«Два».

Ну й навіщо я забилася в куток? Не розумію. Інстинкти? Ні, не допоможе. Взагалі-то установка на стелі кругла… І що? Моя тутешня кар’єра тривала майже рік, і я добре засвоїла: те, що потрапило в цей бокс, не повернеться в колишньому вигляді за жодних обставин.

«Один».

Я заплющила очі, притулилася спиною до стіни. Чомусь страх відпустив. Дошкуляло лише те, що покидьок, який замкнув мене разом з Ліліаною, завтра ходитиме Дослідницьким центром, наче й не було нічого.

«Нуль».

Сирена заверещала по-новому.

«Дезінтеграція», – спалахнуло вгорі.

І знову відлік.

На третій секунді тіло професорки зникло.

На п’ятій екран згас.

На десятій двері розблокувались і всередину зазирнув охоронець. Оглянув порожнечу, подивився на мене… Знизав плечима, кинув у передавач:

— Хибна тривога. Повідомте техпідтримку, нехай перевірять системи.

Вийшов, провів карткою по електронному замку…

– А як же я?!

Звичайно, я в курсі, що службовці класу Кей і вище принципово не помічають клас Зет, але це явно не та ситуація, щоб демонструвати снобізм!

«Дуриндо! Тобі не повірять ні щодо Ліліани, ні щодо дезінтеграції. А якщо повірять, доб’ють у процесі експериментів», – зупинила я себе.

Даремно турбувалася. Чоловік у формі мене не почув.

Я сама себе не чула.

Не бачила.

Але трохи відчувала і навколишні предмети, і власне тіло. Принаймні крізь металеву стіну я протиснулася не без зусиль.

Отже, дозвольте відрекомендуватися знову.

Катерина (Котя).

Студентка ветеринарії (у далекому минулому).

Працівниця найнижчої категорії з існуючих (до сьогодні).

Жертва чи то міжчасового, чи то міжпросторового експерименту.

З третьої ранку незрозуміло якого за земним літочисленням року, місяця та числа – примара.

***

Онікс-6, через три роки

– Семе, клянусь, воно нормальне! – Чоловік за тріснутим прилавком підсмикнув довгі широкі рукави і склав засмаглі до чорноти руки в благальному жесті. – Всі функції в нормі, програмне забезпечення стандартне, жодних модифікацій не проводилось. Один із перших екземплярів нової моделі! Абсолютний ексклюзив!

– Воно прямо зараз малює зеленого кота, Нікале. Повір, воно не нормальне.

Торговець так різко підхопився із рипучого пластикового стільця, що зачепив головою яскраву електронну вивіску. Вогники мигнули, від «Барахолка Ніка» залишилося кумедне «холка Ніка», проте він не звернув уваги на несправність.

– Це така фішка! – сплеснув у пухкі долоні й аж перегнувся через прилавок, вказуючи на товар. – Імітація творчої особистості. Останній писк моди, друже! Ну чому ти вагаєшся? Невже й справді ніколи не мав справ зі штучним інтелектом?