31.2

– Атрік уже казав, капітане?..

– Що? – Сем ненавидів недомовленості.

– А докторка Лью? – Асіанка не звернула уваги на напруження. – Казала?..

– Лікарка не діагностувала у мене ясновидіння. Ще щось?

Ліна повільно розтягла губи в зловісній посмішці:

– Отже, це секрет, – пояснила медовим голосом. – Справжня таємниця.

– Певна річ. – Сем втрачав терпіння швидше, ніж очікував. – І що?..

– А я скажу! Це лайс. Дуже товстий лайс.

– Повний.

– Що?! – голосно здивувалась асіанка. – Ви знаєте?

«Так, я знаю, яку ідіому замінюють словами «повний лайс». На «Каселоні» гріх цього не знати», – Сем кивнув і спробував випроводити її силою думки.

Не спрацювало. Навпаки, Ліна зробила крок до панелі керування.

– Відвезете мене на Нтарі-Дато? – запитала нібито мимохідь. – Я заплачу. І в них сезон шипоголових білок, перевізники в межах системи дуже потрібні.

– Я подумаю.

Асіанка надовго замовкла. Стояла набридливим стовпом, пронизувала співрозмовника допитливим поглядом і смикала плетений браслет на зап’ясті, поки не розірвала необережним рухом. Нарешті мовила:

– Я не подобаюся вам, тому що моя яскрава сексуальність викликає непереборну хіть, а це суперечить вашій скорботі за мертвою дружиною?

Сем не закотив очі, не покрутив пальцем біля скроні і навіть не поперхнувся вдихом.

– Ваша правда, – сказав спокійно. – Будьте ласкаві, тримайтеся від мене подалі.

– І це точно не тому, що я нав’язлива, як п’явка з Онікса, і не бачу особистих кордонів? – прискіпливо уточнила Ліна.

– Ні, звісно ж ні, – напрочуд фальшиво запевнив Сем. – Проблема не ви, а оточення, не сумнівайтесь.

Асіанка немов розцвіла, засяяла тихим приємним світлом і на мить перетворилася на цілком стерпну особу.

– Яке полегшення! – вигукнула радісно, та майже відразу знітилася. – Це був сарказм? Чим я заслужила?

– Нічим. Вас просто забагато.

– Я товста?!

Сем крадькома перевірив шляхи відступу. На жаль, з одного боку вихід блокувала панель управління, з іншого – чи то розлючена, чи засмучена дівчина.

– Ви скрізь, Ліно, – спробував пояснити без агресії. – Зменште натиск, і буде всім щастя.

– Я соціально активна! – розпачливо вигукнула асіанка. Її губи почали труситися, наче вона стримувала плач, але Ліна трималась, лиш кулаки стиснула так, що поламала свої довгі нігті з флуоресцентним манікюром. – Це моя програма адаптації у потенційно ворожому світі. Я маю цікавитися іншими розумними істотами і брати участь у їхньому житті. Думаєте, мені цього хочеться? – Вона загрозливо примружилася, з погордою розправила плечі, хруснула пальцями так, що й у коридорі мали почути. – Я взагалі інтровертка! Я б краще серіали дивилася!

– Дивіться. Забудьте про всі ті програми, вони вам не потрібні.

– А як же мені жити?!

– Та як хочете! – й собі розлютився Сем. – Усі навколо якось живуть, ось і ви спробуйте, може й сподобається.

– Грубіян!

– Це все?

Асіанка опустила погляд й зіщулилася, немов соромлячись недавньої войовничості. Пройшлася кілька разів туди-сюди по нещасних ханаїлотісах, розкришила залишки браслета…

– Ви чесна людина? – запитала, спостерігаючи, як інопланетна форма життя намагається відповзти подалі, не розуміючи, що прикріплена до субстрату у вигляді підлоги, щедро удобреної олією.

– Як коли. – Сем хотів спати, та й Ліна не належала до приємних співрозмовниць, але він пообіцяв собі, що останні години перед Мебісом минуть спокійно. З огляду на деякі «нюанси», які залишилися на борту після Імодалісу, краще не привертати увагу місцевих правоохоронних органів.

– Навіщо вони тут? – Асіанка вказала на ханаїлотіси. – Ви їх ненавидите. Через неї? – Кивок у простір, але його ціль ясна й дурному. – Ха!

– Через Реббіта. Поки та гидота там, Реббіт оминає рубку десятою дорогою. Коли він покине корабель, ханаїлотісів чекає гірка доля. Я достатньо чесний?

– Даремно ви так. Атрік добрий.

– Вірю, але терпіти його у великих дозах не збираюся. Це все?

– Мене, мабуть, теж, – несхвально зауважила Ліна і раптом випрямилась, та так різко, що Сем здригнувся й мимоволі положив руку на кнопку активації загальної тривоги. – Я була там, – прозвучало зовсім іншим тоном. – І я покинула її. Аофанію. В тому барі на Мебісі. – Асіанка почала розкачуватись на каблуках, не помічаючи, що сколює їх по краях, водить пластиком по металу як крейдою. – Вона дратувала мене. Плакалася, що мусить провести залишок життя втікачкою, але постійно лізла на рожен, ніби хотіла, щоб її знайшли. Коли почалася бійка, я злякалась і втекла, але могла повернутися! Я не повернулась, капітане. Це був свідомий вибір. Те, що потім ми полетіли за прикордонниками та Аофанією, нічого не означає. Мені Фанні мозок проїла своєю жалістю. Я знала, що нічого не вийде, але вдала, ніби збираюся рятувати принцесу. Фанні… Наша Фанні, не Аофанія… Фанні вірить у людей. Я не хотіла її розчаровувати і поплатилася. Нас затягло в аномалію, а потім у Аофанії з’явилася влада… Це через мене вона стала такою. Принцеса. Я зрадила її, хоч обіцяла захистити. Якби я повернулась… Я б не пішла на конфлікт, але Аофанія побачила б, що вона хоч комусь небайдужа.