25.4

– Двадцять хвилин? Потерпіть, за десять доїдемо.

– На цій колимазі й пів години не вистачить. О-о-о… Та що ж за тортури такі?!

– Десять хвилин, – повторив Сем з упевненістю, якої зовсім не відчував. – Глибоко дихайте, не хвилюйтесь… Або розкажіть про правила розмноження на Імодалісі, щоб не думати про біль.

– Не думати?! Це не зламана рука, вашу ж… О боже, я зараз здохну! Ви! Дивіться тут! Уважно! У вас на батьківщині такої дурості, як у нас, немає! Боже, та за що це мені?!

«А мені за що?» – Сем вирулив із двору і поклявся собі, що вкладеться в обіцяний час, навіть якщо доведеться штовхати машину вручну, бо слухати відчайдушні крики не було сил.

– Кожна сім’я має народити та виховати або просто виховати мінімум двох дітей. – Емі відкинулася на спинку сидіння і почала дихати спокійніше. – Або, зрозуміло? Ніхто силою народжувати не змушує, можна всиновити сироту. Поки ти цього не зробиш, то сплачуєш податок на бездітність, і з віком він зростає, а потім пенсія виходить удвічі меншою, ніж була б за стажем. Самотні платять податок у фіксованому розмірі довічно, з пенсією та сама фігня. Не лякайтесь, я зараз голосно кричатиму. Стежте за дорогою! А-а-а! Ненавиджу все!!! Хочу кесарів розтин!

Сем стиснув кермо міцніше. Пальці тремтіли, голову захопила одна-єдина думка – хоч би поліція не зупинила за божевільну їзду.

– Контрацепція… пристрельте мене… поза законом… Повна стерилізація також. Аборти заборонені. Залетиш – усе… Навіть школяркам не можна. І після сексуальних злочинів ніяк. Тільки за медичними показаннями та за рішенням суду, але лікарів за це гноблять так, що вони часто замовчують ризики, а суд навмисне затягує справу на місяці. Звісно, якщо йдеться про головну інженерку алланітного заводу… Та як це терпіти?!! Головну інженерку рятуватимуть, бо вона – цінна частина суспільства, країна вбухала пристойно грошей у її освіту та практику, а від якоїсь там прибиральниці важливо отримати потомство, сама вона – дешевий матеріал. І жодних генетично неповноцінних дітей, такий плід знищується відразу, без відома батьків, їх потім просто ставлять перед фактом. Тут можна зрізати шлях! Я сказала, що можна! Праворуч! Через подвійну! Сьогодні так можна! У-у-у…

Сем не послухався, продовжив рух згідно з мапою та правилами, і не прогадав – з бокової вулички несподівано вискочив пікап і, сигналячи як ненормальний, повихляв через перехрестя.

– Колись… Коли все тільки починалося… Мамо, роди мене назад… Коли заговорили про борги предків, багато поселенців вирішили не мати дітей. Взагалі. Дали обітницю. І вгадайте, що почалося?

Сем намагався вгадати, чи є сенс їхати на червоне світло, але все ж таки невиразно щось промимрив.

– На Тікоміті була одна лікарка. С-сучка! Боляче ж як! Дуже віддана королю та Імодалісу лікарка, зрозуміло? Потрапляєш до неї у відділення з легкою жіночою хворобою – виходиш із пузом. І все. Здохни, але народи, ти ж жінка, пам’ятай своє місце та призначення. У це довго не вірили, вагітних зневажали за відступництво, поки Лу Ісві, медсестра з того ж відділення, не розповіла правду. Лікарка відбулась доганою і продовжила множити населення, щоправда, вже не так масово, а Лу вигнали з роботи. Її взяли до парамедиків, а потім вона робила підпільні аборти, щоб дівчатка не труїлися зіллями, і рятувала породіль із тих, що не приносять доходу. Двічі сиділа за шкідництво, у сорок три була розстріляна… Це нормально, що в мене все минуло-о-о?!! Боже, я ж і справді народжую!

– Я помітив. – Сем бачив по карті, що лікарня прямо перед ним, але будівлі попереду мали однаковий вигляд. – Куди далі?

– Я народжую, щоб ти здох!

Він припаркувався біля маленької аптеки, натиснув на клаксон і не відпускав його, доки звідкись не вибігли дві дівчини в білих халатах.

– Там, – махнув на пасажирське сидіння і важко зліз на землю, ледве не промахнувшись повз підніжку.

– Все буде добре! – радісно усміхнулася одна з медсестер за кілька секунд. – Будь ласка, нікуди не йдіть і приготуйте документи, скоро реєструватимемо!

«Щоб я здох…» – Сем притулився до кабіни і гостро пошкодував, що не курить, не п’є і не вживає «вжик». Іноді від ясної голови самі проблеми.

З оглушливим ревом поруч зупинився недофарбований скутер.

– Як вона?! – вигукнув забруднений свіжою фарбою з ніг до голови Кей.

– Як кролиця.

– Я ж казав! – прозвучало з гордістю. – Не хвилюйся, паничу, я привіз документи Крини. Трохи підмажемо твоїм білетом, і все буде прекрасно.

– Для кого?

– Для всіх! Ти не думай, що я невдячна скотина. Тримай. – Кей витягнув із задньої кишені шортів маленький планшет із сильно подряпаним корпусом і урочисто передав його Сему. – Каппа-5. Старенький, має сімдесят років і ще стільки ж пропрацює, якщо батарея не здохне. Кажуть, вони понад століття не живуть. Галанет ловить добре, але поповнити рахунок доведеться за кілька днів.

– Спасибі.

– Це не подарунок, а оренда. Виїжджатимеш – повернеш.

З’явилася каталка. Емі відвезли до відділення, Кей пішов за нею. Сем гукнув його, віддав свій чудодійний квиток, а сам сів на бордюр подалі від камер відеоспостереження і, тамуючи подих, увімкнув планшет.