25.3

– Тут Емі поїде, – почув різке.

– Емі прийде – я встану. Або можу піти своєю дорогою, за гостинність подякую Раїні пізніше.

– Ні! – Кей випромінював паніку. – Вона сказала очей з тебе не спускати! Ти їй потрібний. Для пропагування.

– Тоді поводься нормально. Далеко живе ця твоя Емі?

– Он вона підходить! О боже, що мені робити? А якщо пологи почнуться прямо тут?

– Тоді вона заощадить час і гроші, – спробував підбадьорити Кея Сем.

– Лікарю платять замовники, а Емі на нього працює. Вже три роки. Вона моя колишня. Ось.

Невисока пухка дівчина в мішкуватому одязі, який частково приховував вагітність, ішла розміреною ходою впевненої в собі людини. Порівнявшись із кабіною збоку Кея, вона широко усміхнулася, продемонструвавши ямочки на щоках, рівні білі зуби та гарну помаду.

– Хибна тривога, – проспівала солодко. – І добре, а то лікар якраз у відсидці.

– Знову? – невдоволено насупився Кей.

– Впіймали на виробництві заборонених анальгетиків, дали десять діб, вийде післязавтра.

– Дочекаєшся?

– А куди мені діватися? Не народжувати ж у бабусиній ванні?

– Ну, мене ж не дочекалася…

Емі опустила погляд, колупнула землю носком червоної лакованої туфельки.

– Поки я добиралася до тебе, мені так захотілося чаю… Того, що Раїна збирає… – Дівчина повільно облизнула губи. – Солодкого-солодкого, з дикими травами, і трохи гіркого меду з тих пасовищ, де ми кохалися минулого літа… Ой! – помітила стороннього. – Ой…

Сем вибачливо розвів руками і побрів назад до будинку, залишивши дивну парочку на самоті. Сів на порозі, притулився спиною до заляпаних фарбою дверей, заплющив очі… Сонце припікало, але брезентовий козирок давав непогану тінь. Накочувала сонливість – короткими хвилями, ніби покликана злякати і насторожити кожним шерехом.

«Треба це припиняти. Все. Досить. Насамперед – встати. І йти. В місто. До галанету. Потрібен галанет. Без зв’язку ніщо немає сенсу», – але очі вперто відмовлялися розплющуватись, а думки крутилися не навколо поліції, принца та «Каселони» – голову займала Катя.

Вона не пристосована до світу диктатури та божевільних законів. У неї немає інстинкту самозбереження. Їй конче треба влізти скрізь, де назрівають неприємності, і взяти удар на себе. Це зводило з розуму, особливо її відчайдушне «завжди є два виходи, а в мене їх аж три, уявляєш?».

Сем знав, що це брехня. Втративши унікальне, створене в єдиному екземплярі тіло, яке не має ні аналогів, ні прототипу, Катя не помре, але й не буде щасливою. Вона надто приземлена, щоб задовольнятися долею «примари» – еліанської псі-форми. Їй подобається смачно їсти, танцювати, гладити лайсів, малювати… І спілкуватися з людьми у матеріальному житті! Для неї, мешканки Землі з далекого минулого, віртуальна реальність – не більше ніж гра.

Як же все складно… Потрібен галанет, але Сем потрапив у те напівміфічне, обросле мемами місце Всесвіту, де доступ у мережу не пропонують на кожному розі, ще й із доплатою.

– Кхе-кхе.

Він різко розплющив очі і підхопився за старою звичкою, тому що Емі стояла поряд.

– Можу продати планшет, – без довгих передмов сказала вона. – Ці, – махнула на похмурого Кея біля вантажівки, – вам тільки голову поморочать і залишать ні з чим. У них конспірація, вони свої іграшки не дають нікому.

– А ви не боїтеся?

– Це татів. Йому більше не треба. За п’ять тисяч віддам.

– За п’ять можна купити новий.

– Не на Тікоміті. Домовилися?

Сем кивнув.

– У мене квиток замість карти, – попередив неохоче, підозрюючи, що на цьому угода перерветься.

– Знаю, тому й запропонувала. Мені теж не хочеться пояснювати податківцям щодо незаконної торгівлі, але туристи – як священна корова, їх дозволяється доїти без пощади.

– Дякую на доброму слові.

– Звертайтеся. Ну то що, йдемо дивитися товар?

Кей подавав з-за вантажівки якісь знаки, але Сем їх проігнорував. Галанет був не капризом, а засобом для виживання, та й п’ять тисяч – справжня дрібниця у справі життя та смерті.

– Не бійтеся, не пограбую, – хихикнула Емі. – Я поряд живу, у сусідньому бараку, а термінал для платежів є на заправці наприкінці вулиці. Туристи до нас нечасто заходять, але старий Люк не втрачає надію обібрати хоч одного з них.

– Звучить заманливо.

– Та в нас усе підряд манить як поле семицвіту навесні. Це наркота, як цвіте, навколишнім селищам дахи зносить. Він… О… О! О ні!

Дівчина зблідла, захиталася, схопилася за живіт обома руками. Сем кинувся допомагати їй, хотів посадити на ґанок, але вона протестуюче замахала головою.

– Я впораюся, – вичавила крізь зуби. – Мені треба потерпіти ще два дні. Це не дуже довго.

– Що з тобою?! – Від машини мчав Кей. – Тривога не хибна?! Стривай, я напишу Раїні!