25.2

***

/Тікоміта/

Житло Раїни та братів Край Сем зумів роздивитися лише після обіду, коли прокинувся в гамаку біля закопченої грубки і випав на підлогу, ледве поворухнувшись. Боліло все аж до волосся на маківці, неприємний присмак у роті підказував, що надалі краще викинути зі свого раціону олевію, хоча інші наминали смажене листя з апетитом і на самопочуття не скаржилися. Випраний, але недосушений одяг за ніч приклеївся до тіла, місцями обвис, нагадував ганчірку, ще й тішив око свіжими плямами яскраво-червоної фарби по всій довжині правої штанини.

Кей завзято орудував щіткою біля саморобного скутера, але обернувся на стукіт:

– Гей, паничу! Бойлер вмикати чи обійдешся?

– Обійдусь. – Сем приблизно пам’ятав, де в цьому захаращеному сараї, що гордо іменувався будинком і служив майстернею, комірчина з душем, і пошкандибав у тому напрямку, з кожним кроком ніби оживаючи. – Я вчора вже питав: поблизу є де купити одяг?

– Я вчора вже відповідав: тільки в місті, але мені туди не хочеться, а Раїна на зборах. Не треба було спати, поїхав би з нею. Чи не високо ніс дереш? Чим тобі наші шмотки не догодили?

– Краще здохну, ніж одягну шорти, – огризнувся Сем, намацуючи між горою досить нових покришок та паливними бочками у два яруси двері душової.

– Хай щастить, – захихотів хлопець. – Я казав, що анонімно можна розплатитися лише в заповіднику?

– На квитку написано, що він працює як електронний гаманець, баланс було поповнено автоматично, невикористаний залишок повернеться на мій рахунок, коли я потраплю на материк.

– Мрій. До речі, там комбези підвезли. Можеш взяти той, що з кейкою, його все одно ніхто не купить. І вибач, що я тебе обляпав. Реально. Це випадково сталося.

– Гаразд.

Сем зачинив двері, повернув кран. Вода текла тонким струмком і смерділа іржею, але для важкої голови це було полегшенням. Щоправда, недовгим, бо за кілька хвилин з того боку почали ломитися всередину.

– Виходь, паничу, іншим разом похлюпаєшся! – гаркнув Кей. – І взагалі, ти вчора весь бойлер на себе спустив, то чистий як скельце!

– Тверезий.

– Ну ще б пак, випивка нам не по кишені.

– Кажуть: тверезий, як скельце.

– Де ти бачив тверезе скельце?

– Зникни.

Кей чимось гримнув по стіні, тонкий шланг душа аж забрязкотів.

– Мені подзвонили! У нас надзвичайна ситуація! Скоро буде! Греби звідти, туристе!

Сем миттю вискочив за поріг, абияк пригладив мокре волосся.

– Це через мене? – уточнив насторожено.

– Якщо ти не збираєшся народити двійнят у домашніх умовах, то ні. Одягнися по-людськи, не ганьби мене! Комбези на прилавку!

«Тут, виявляється, і прилавок є. Цікаво, під якою купою ганчір’я?» – і все-таки мало сенс прислухатися до поради. Ну чи повірити рекламі та чекати, поки одяг згадає «форму тіла» і повернеться в норму сам собою.

– Я, звичайно, не експерт у цій галузі, – Сем знайшов вимикач, і орієнтуватися стало легше, – але якби я збирався народжувати, то їхав би до лікарні, а не в гараж. – Комбінезони знайшлися майже біля входу, звалені купою на металевому столі. – Або… А, ясно. Твоя знайома йде сюди, щоб ти відвіз її до пологового будинку. – Комбез із кейкою вражав уяву яскравими кольорами і малюнком на всю спину, тому Сем подумав, що іноді реклама бреше не надто явно, і повернув його на місце, ще й прикрив іншими. – Вибач, не зрозумів.

– Яка лікарня? Емі – сурогатна мати, вона не реєструватиме цих дітей на себе, а Кріна і Тежвіт рудників не заслужили. Я відвезу Емі до приватного лікаря, він прийме пологи і оформить Кріну як матір.

– Угода незаконна? – здогадався Сем.

– На материку була б законна. – Кей судомно нишпорив у кишенях в пошуках, очевидно, ключів. – Ба більше, там її схвалили б і заохотили б обох жінок. Ну, позбавили б податку на бездітність і таке інше… Але ми – громада Сестрички Лу. Ми відмовились дотримуватися правил, назвали це релігією і живемо так ось уже два століття. Основний пункт: люди повинні розмножуватися природним шляхом і за власним бажанням. Природним, зрозуміло? Ні ліків, ні хірургічного втручання, ні що ще там роблять. І зачаття має відбуватися за допомогою звичайного… Ну чи незвичайного, тут як у кого виходить… Емм…

– Я зрозумів, – перебив Сем. – Ключі висять над прилавком, до речі.

Кей рвонув зв’язку так активно, що роздер руку об цвях.

– Колись нас було мало і всіх усе влаштовувало, – затараторив, колупаючись у замку дверей, – а тепер часи змінилися. Деякі хочуть дітей настільки, що готові зректися громади. Проблема в тому, що це неможливо без наслідків. Ти не стаєш колишнім сектантом і не починаєш життя із чистого аркуша. Ти – підданий його величності з величезними боргами, які взялися з нізвідки, паршивою роботою, нульовим соцпакетом, тотальним контролем, поганою репутацією і без шансів на кар’єрне зростання. І тобі не можна назад, це ключова умова нашої… е-е-е… релігії. Ходімо!

Двері від’їхали, впустивши в майстерню яскраве сонячне світло. Перш ніж вийти, Сем озирнувся. Позаду все нагадувало реквізит для фільму про постапокаліпсис. Не те щоб убого, але якось однобічно. Це місце призначалося для виживання, а не для життя. У ньому зберігалися лише необхідні речі, причому необхідні великій групі людей з різними інтересами.