22.4

У тісно переплетеному клубку тіл майнуло щось жовте. Якби не його розміри, Сем міг би присягнутися, що бачив забутого на березі лайса, але за час, що минув від моменту прибуття, малий навряд чи збільшився вдвічі, та й зі швидкістю позашляховика йому не тягатися.

Шкода, що так сталося… Тутешні птаорі відрізнялися від тих, що населяли острів принца. Лайсу серед них буде важко. І Катя розсердиться… Без сумніву, доля дозволить зустріти її знову хоча б для того, щоб вдосталь поплакати за «бідним-нещасним-покинутим». З іншого боку, у відео вона ніколи не згадувала про лайса. Може, обійдеться без смертельної образи.

– Чого крутишся? Тур-рист! Не забудь задонатити у фонд порятунку кейок. – Друг Раїни грубо підштовхнув Сема до машини. – Сліпий, чи що? Бачиш, нову хрінь випустили. Назвуть інопланетним акліматизованим інвазійним видом і запустять кампанію з вилову. Зі світу по нитці – чиновнику вілла, зрозумів? А що людей порве, то не треба ночами швендяти, комендантську годину для загального блага ввели, жеріть добро і не вдавіться.

– А ви…

– Словник у нужнику висів, звідти розумних слів і набрався! – обірвав старий. – Ну? Чого чекаємо? Та не туди! – завадив залізти в причіп. – Штовхай. Якщо звідси рушимо, в ямі заночуємо. І тих ледарів жени. Толку від них…

– А чи заведеться? Як на мене, мотор сів намертво.

– І що? У моєї малої основний вічно дохне. Кажуть, перевантажую. Запасний слабший, зате ще жодного разу не підводив. Штовхай!

«Сьогодні вдалий день, щоб зіпсувати статистику», – але Сем даремно побоювався. Залишок шляху псували тільки бурчання Раїни та глузування братів Край.

Після кількох занурень у трохи розведені дощем смердючі калюжі попереду з’явилися тьмяні вогні житлових будинків. У яскравому світлі фар місто поставало вкрай обшарпаним і убогим. Вузькі вулиці, дірки в асфальті, розмальовані графіті в кілька шарів стіни, багато ґрат на вікнах, переповнені баки для сміття… І ні освітлених вітрин, ні відкритих веранд, ні шуму розважальних закладів, ні гуляк.

Люди ніби жили в очікуванні нападу. Нечасті перехожі злякано озиралися на рев автомобіля і тулилися до стін, світло в будинках згасало в міру наближення і вмикалося, коли позашляховик від’їжджав на пристойну відстань, майже всюди ворушилися штори, приховуючи допитливих господарів.

– Чекають. Рано чи пізно до нас приходять, щоб лякати й погрожувати. Багато хто боїться, особливо молоді та сімейні. – Раїна відчинила вікно і перекрикувала шум мотора і коліс. – Дехто не витримує тиску і здається. А нам, старим, втрачати нічого. Ми вибрали Сестричку Лу свідомо, йти на компроміс пізно. Якщо ми відступимо, громада довго не протримається. Нашій молоді мізки промивають не гірше, ніж іноземцям. Після нас правда проживе недовго, але поки я дихаю, всім розповідатиму про Сестричку, королів і кейок.

– І мені розкажете? – Сем висунувся ближче до неї і отримав по пиці сухою гілкою зустрічного дерева.

– Тобі – насамперед, хлопче. Ось тебе всі по «Селестині» знають, а я Онікс добре запам’ятала. На «Селестині» ти вибирав менше зло, а на Оніксі поставив ту зграю на коліна заради справедливості.

– Заради виживання. – Сем ненавидів гучні слова і не вважав себе героєм. – І там була Катя. Це її заслуга.

– Нам потрібен другий Онікс. – Раїна не слухала. – Світ нічого не знає про справжній Імодаліс. Думаєш, твоя Катя каже правду?

– Вона не бреше!

– Вона бачить те, що їй дозволяють бачити. Все було вельми погано, зараз просто погано, але якщо постаратися, то стане добре. Не стане. Ні у наших дітей, ні у онуків. Зовнішній борг Імодалісу величезний, населення пов’язане контрактом, король вичавлює всі соки, щоб звільнити від зобов’язань хоча б свого майбутнього сина чи онука. З Іможена теж вимагають гроші, розумієш? Він – посередник між народом та іноземними банками. Не найгірший посередник на фоні попередніх, але від цього не легше. Ми рвемо жили, а толку нема, бо відсотки зжирають усе. Кажуть, Іможен вивів планету у плюс, але люди цього не відчувають. Ми гаруємо без перепочинку і навряд чи одного разу помітимо, що вже відпрацювали борги предків і почали забезпечувати процвітання господарям. Люди втомлюються і фізично, і морально. Багато хто вірить у таке солодке «ще трохи потерпіть, світле майбутнє майже прийшло» і вчить цьому дітей. Не лише у державних соцопитуваннях усіх усе влаштовує. Запитай будь-кого з громади, хлопче, чи хоче він змін. Запитай!

– Він відповість: «Аби не було гірше?» – похмуро припустив Сем.

– Він здасть тебе як неблагонадійний елемент і отримає премію – шанс для своєї дитини на безкоштовну вищу освіту. Це як шлях до еліти. Ніхто не ризикне поганою реальністю заради мрії. Нас із дитинства привчають старатися і чекати. І жити за правилами, як же без цього?

Автомобіль зупинився біля довгої присадкуватої будівлі з наглухо забитими вікнами.

– Приїхали, – пробурчав старий. – Геть.

Сем не витримав, запитав його ім’я. Отримав у відповідь побажання прикусити язика та порцію бруду з-під коліс.

– Немає в нього імені. Глюк він і пишається цим, – пояснив сонний Кей, якого безцеремонно виштовхали з кабіни під зливу. – Якось у базі стався збій, кількох людей взагалі стерло. Старий хоч і у верхах працював, а волю оцінив. До нас прибився, майструє щось собі потихеньку, іноді сходиться з Одноокою Люпою. Механік від бога, корито своє зібрав зі сміття. На нормальній планеті жив би як справжній пан.